Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

Але ми живі! Ми просякнуті запахом дощу і грози, запахом мокрих трав дикого степу і свідомість володіння безцінним даром життя, тільки що мало не віднятого, п'янить нас.

За вікном, як і раніше, все ллє і ллє дощ. З ванни доноситьсявесела крапельз розвішеного на мотузках одягу, а ми, переодягнені в сухе, сидимо біля вікна, п'ємо гарячий чай, дбайливо приготованийКудіным, дивимося на нескінченний дощ і мовчимо…

Мені пригадується квітневий буран, який наздогнав нас по дорозі зЕрденетав Улан-Батор і я намагаюся, порівнюючи, визначити, коли ситуація була страшніша.

– Про що задумався? – повертає мене в дійсність Володя. – Адже все скінчилося благополучно…

– Тому й задумався, що, слава Богу, ще не все закінчилося, – відповідаю я. Володя дивиться на мене довгим розуміючим поглядом, зітхає і каже.

– Так, поки ще не все, ще покрутимося…

А я думаю, що, власне, все наше життя складається з випадкових його продовжень. Які тільки випробування не обрушуються на цю тоненьку ниточку, яка утримує нас білому світі і зветься життям…

Зовсім нещодавно випробування жорстоким сніжним бураном, сьогодні – хрещення вогнем і водою… Згідно приказці – залишаються ще мідні труби…

Але мені не хочеться філософствувати. Чай допитий. Дощ і не думає вщухати. Світло нашого вікна вихоплює довгі блискучі, вже вертикальні, струмені, що виникають з темряви неба і зникають в мороці землі. Ще не дуже пізно, але ми розм'якли в теплі і підняті по тривозі захисні сили організму починають загальну демобілізацію. Навалюється втома.

– А що, якщо зіграти відбій? – Висловлює загальну думку Володя.

– Одноголосно! Підводжу риску я, і ми, побажавши одне одному на добраніч, розходимося по своїх кімнатах.

Дощ дрімотно барабанить у вікна, я думаю, що ще приємніше було б слухати нічний дощ, коли він барабанить по даху намету за умови, звичайно, що лежиш у сухому спальному мішку… і вже, поринаючи в сон, раптом згадую про нашого спасителя – сарайчика, як про живе створення. Він для нас зробив все, що зміг, а ми кинули його в найкритичніший, для нього момент, навіть не подякувавши запорятунок…

І з цим дивним почуттям невиконаного обов'язку засинаю.

Дороги, дороги. скільки тисяч кілометрів намотано вас на колеса моєї долі. Скільки ще залишилося? Ось і зараз потяг Ерденет – Улан-Батор мчить мене з такого нещодавно рідного Ерденета «додому» у Дзун-Хару. Повертаюсь з відрядження, яке, сам собі і створив. Треба було підібрати і замовити необхідні прилади та інші комплектуючі для пуску компресорної станції, а також домовитися з керівництвом ГОКа (гірничо – збагачувального комбінату) про прийом і розміщення для відпочинку нашої екскурсійної групи, гідом, якої я міг і хотів би бути сам, оскільки в моїй новій групі всі новачки і ніхто краще мене Ерденет знати не міг Ерденет мій, Ерденет… усе має свій початок і свій кінець. Закінчується і мій контракт. Отже вони в Ерденет, на екскурсію, а я в Київ, – додому.

Їздив я для того, щоб попрощатися з тобою, мій Ерденет. Ніколи більше я тебе не побачу і ні гостем, ні гідом по твоїх вулицях та сопках більше ніколи не пройдусь, але до кінця життя моє серце буде радісно здригатися при звуках твого імені. Багато всякого пов'язано з тобою, мій Ерденет, але погане, або зникає з пам'яті, або якось непомітно переходить у розряд комічного несуттєвого, оскільки було переборено. А хороше, котрого було теж достатньо багато, врізується в пам'ять назавжди, як головне з усього, що було.

Цього разу Ерденет постав перед нами в курному мареві полудня. Справедливо Ерденет назвали монгольською Швейцарією – відразу за перевалом нас зустріли альпійські квіти в зеленій траві. До того, вся дорога, а ми виїхали з Дзун-Хари о четвертій годині ранку, проходила по бурому від торішньої трави ландшафту.

Цього разу не було у мене сліз розчулення. У очі лізли смітники та інші сліди життєдіяльності нахабного і неохайного «царя природи». Коли жив у всьому цьому, якось не відчував його, як рибка не відчуває, що вода мокра… Тепер же розлука з тим місцем, де було важко, але де вистояв, переборов, зробила в пам'яті очищення від усього наносного, синтезувала ідеалізований стереотип, що ось тепер не співпав із реальністю. Сумно усвідомлювати, що людина до усього звикає, втрачає чистоту, свіжість перших почуттів що їй властиво за суєтою буднів забувати про зорі, про блакитне небо, про квіти… Боляче, прикро, і кращі ліки від цього – дорога.

Як заздрили ерденетські, як нині заздрять дзун-харинські колеги моїй здатності так часто міняти координати, проте заздрість заздрістю але дуже небагато з них змогли б після двох-трьох таких поїздок знову проситися в дорогу. Я можу. І можу тільки тому, що незважаючи на усі труднощі і навіть чималий ризик, мені це дуже подобається. Коли бракує новизни відчуттів, життя для мене стає безглуздим. Я з жахом дивлюся на тих, хто волею долі був закинутий за тисячі кілометрів від рідної домівки і за рік вивчив лише дорогу від дому до місця роботи, та від дому до магазину і пошти. А були у нас і такі, що навіть на річку Хару, що протікала в трьох кілометрах від