Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

– Як, що? – зацікавивсяУланху.

– Та ні, це я так, до слова, ти краще підкажи вихід, – ухилився від відповіді Володя.Уланхутрохи подумав, а потім, зсунувши кінцем арапника капелюх з потилиці на лоб і хитрувато блиснувши очима, сказав:

– Гаразд, скажу, – не знайшов, але ви скажете, що пішли спочатку наХирхинциг, – він вказав арапником на сопку, що височіла вже позаду нас, – а я шукав вас тут і він ткнув арапником в землю.

– Спасибі, – від душі, потис я рукуУланху, щедродарувавшогомені ледь не втрачену свободу.

– Поквитаємось! Весело крикнув він, здиблюючи коня й розвертаючи його у зворотну сторону. Перестук копит зникає вдалині, і знову первозданна тиша огортає нас. Ми довго йдемо мовчки. Першим порушую тишу я:

– Отже, маємо першу змову проти існуючої влади…

– Та яка там перша, – махає рукою Володя. – Ця людина своєю поведінкою провокує таку поведінку підлеглих. – Нє, ну правда, – він демонстративно клацає по склу свого наручного годинника, – 8 годин ранку, вихідний, а він… – і Володя знову скрушно махає рукою.

– Давай краще ділом займемося. Володя витягнув з кишені порожню сірникову коробку, і ми починаємо ловити коників – улюблену наживку для харіусів.

Ось, нарешті, і мета нашого походу. Граючи білими гребінцями, дзюркочучи прохолодними хвилями, в густому зеленому обрамленні перед нами лежалаХара. Мене вразила незвична прозорість її вод. Якби не жвавість струменів, на глибині до метра можна було б розглянути кожен камінчик, кожну рибку. Вибравши крихітний затон, де вода мчала не так стрімко, ми закинули свої вудлища. А ось і перший харіус. За ним другий, третій… На мій погляд, риболовля більш ніж успішна, але Володя невдоволено хмуриться:

– Щось сьогодні клює погано…

– Як це погано? – дивуюся я, а це що, якщо не кльов?

– Зараз на кожну рибку доводиться до десяти закидів, і витрачається від 5 до 7 хвилин, – наводить статистичні дані Володя, – а зазвичай заброс – рибка. Я недовірливо хмикаю і вивуджую чергового красеня. Однак кльов, і справді, починає помітно погіршуватися. Риба клює все рідше і рідше, а у всій природі наростає якесь тривожне очікування.

Кльов майже припинився, і у мене з'явився час уважніше оглянути цей новий світ, в якому мені судилося провести всі чотири пори року.

Далеко, ледь не на обрії, надзвичайно чітко вимальовувалось наше селище. Воно було, наче розділене на дві частини; старе, що складалось зі сірих дерев'яних приватних будинків з частими зеленимивкраплинамиплодових дерев в «мєстнорусскіх» садибах і біло-жовтий, – заводський, що складався з чотириповерхових будинків, прилягав до корпусів заводу. Здавалося, що білий буксир з височенною трубою тягне за собою по сіро-зеленому морю сіру баржу. За селищем, хизуючись крутими схилами та камінними шапками на вершинах, вставало пасмо сопок. Вони широким зубчастим кільцем оточували всю долину і трохи розступалися лише на сході, поступаючись натискуХари.

– Але що це? Там вдалині, над сопками, у всю ширину видимого горизонту виникла тонка чорна смужка. Слід реактивного літака? Але чому чорний? Що за невідома аномалія природи? Дивна хмара швидко наближалося, накочуючись на нас уздовжХари, помітно збільшуючись в розмірах. Ми з Володею в усі очі дивилися на це дивовижне явище, не відчуваючи а ні тіні занепокоєння тому, що за смугою, діаметр якої ми визначили як 400–500 метрів, знову просвічувало білясте небо.

Ну, пропливе, Бог знає, як створена хмара над нашими головами, і знову почнеться «справжній» кльов. От тоді й перевірю показання Володі про «справжній» кльов… А кльов, між тим, зовсім припинилося, вітер повністю вщух, замовкли коник і тількиХаравсе намагалася нам щось розповісти, про щось попередити.

Настала мертва тиша, але з боку хмари, що вже значно наблизився до нас, став доноситися глухий безперервний гуркіт, який ми спочатку прийняли за гул невидимого літака. Але літака не було, а гул дужчав і наростав. Дихнув в обличчя вологий вітерець і, раптом, ми, одночасно, з жахом побачили, що «білясте небо», що залишалося позаду хмари не що інше, як суцільна стіна води…

Страшна пекельна імла, пронизана сотнями блискавок, вже починала обвальновалитися на наші голови. Свіжо і різко запахло озоном. За зловісно потемнілоюХароюпростягалася така ж широка рівнина без найменшого натяку на укриття, як і та, що лежала за нашими спинами. Лише дуже далеко, мало не на самому горизонті темніли будовигосхоза. ФорсуватиХарувбрід, щоб бігти догосхозу, було безглуздо, тому ми, не розбираючи складних вудок, а лише обернувши кілька разів волосінь навколо вудилищ, вискочили на невисокий бережок і побігли крізь рідкий прибережний чагарник в напрямку до нашого селища.

Посеред квітучої рівнини, по якій ми зовсім недавно йшли, насолоджуючись теплом і незвичайно сильним запахом квітів, на крихітному, не більше півметра, заввишки горбочку, стояв невідомо ким, невідомо для чого побудований сарайчик розміром 2 Х 4 метри. Стіни його були складені з горизонтально вкладених жердин завтовшки з руку, з щілинами між ними в 1 – 2пальці.

Будова ця була зорієнтована своєї поздовжньою віссю по ходу кошмару, що невблаганно насувався Цей сарайчик був для нас, як уламок щогли в бурхливому океані і ми, не змовляючись, побігли до нього. Ледве ми встигли забігти за дальній торець сарайчика, як стихія всією своєю неприборканою силою обрушилася на нас.

Струмені води не падали згори, вони мчали паралельно землі. Вони влітали в щілини між жердинами, пронизували весь сарайчик наскрізь і били з щілин, як з брандспойта, нам у спини. Здавалося, ми стоїмо біля дірявим греблі. Глянувши вгору, я побачив суцільний потік води, що зривався з даху. Було відчуття, що, звісившись з корми швидкісного катера, дивишся вниз… Видимість впала до півтораметра. Не знаю, навіть, як правильніше сказати – стемніло, або стало світло, як вдень… Ці обидва взаємовиключних стану були присутні одночасно… Буревій приніс серед білого дня повну ніч, в