Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

Мені пригадався випадок, коли суха гроза застала мене і двох моїх друзів в Криму, на вершині Карагача. Тоді було всього кілька ударів блискавки, але дивно було бачити, як встало дибки, опушене тонким блакитним ореолом, волосся на головах моїх друзів. Це нас, спочатку, потішило, але потім, зрозумівши, що ми являємо собою ні що інше, як один з полюсів «небесної електричної машини», подібні тій, яку нам колись демонстрували на шкільних уроках фізики, і що ось-ось між нами та небесами може проскочити «іскорка»… Ми мало не по-пластунськи сповзли з вершини і заспокоїлися лише тоді, коли зникло сяйво і наші «їжачки» перетворилися в звичайні зачіски.

Тепер наше становище було чимось подібне, але зовсім безвихідне, тому, що навіть «сповзти» нам було нікуди. Сарайчик наш являв собою єдину у своєму роді мішень для небесної стихії, а вийти з-за нашого укриття в суцільний потік води, що мчав зі швидкістю кур'єрського експреса – не найкращий варіант порятунку… Залишалося тільки чекати, молитися і вірити в диво.

Ми стояли, притулившись спинами до стіни сарайчика, знаходячись наче у водяному мішку. Водяні струмені, обтікаючи нас ліворуч, праворуч і зверху змикалися в трьох – чотирьох метрах перед нами. Шалені потоки води оточували нас з трьох сторін.

В такому стані ми простояли більше півгодини і вже почали, було звикати до свого становища, як раптом Володя штовхнув мене ліктем і прокричав щось, вказуючи в сяючий морок. Нічого не розчувши, я поглянув в тому напрямі і з жахом побачив, як, перевертаючиполеглувід урагану траву в протилежну сторону, на нас широким фронтом, повільно, але впевнено линув білопінний потік води.

Кільце зімкнулось. Тепер вода була з чотирьох сторін…

Як я вже казав, сарайчик наш стояв на крихітному горбочку, і потік, а це булаХара, що миттєво вийшла з берегів, та зараз обтікала наш острівець, борючись із зустрічним ураганним вітром і зливою, з кожною хвилиною все ближче і ближче підступаючи до наших ніг.

Вода, на диво, була тепла. Коли вона сховала наш острівець і дійшла до щиколоток, я подумав, що, якщо все ж нам доведеться плисти, то загибель від переохолодження нам не загрожує… Як не дивно, ця думка мене не те, щоб заспокоїла, але посилила надію на благополучний результат.

А, між тим, безперервне мерехтливе магнієве світло розрядів стало потроху розпадатися на хоч і дуже часті, але все ж окремі спалахи. Безперервний рев урагану теж почав дробитися на окремі удари. Горизонтальні струмені води стали помітно змінювати кут падіння, і вода перестала шмагати в наші спини з щілин між жердинами. Весь цей кошмар, переступивши через нас, став явно віддалятися у бік верхів'ївХари. Ось вже вітер стих настільки, що струмені зливи стали падати під кутом в 45*. Така злива на Україні вважався б лихом, але все пізнається в порівнянні…

– Все, дощ скінчився, сказав я Володі й вийшов з-за нашого укриття. Видимість з півтора метра збільшилася до 100–150, але рівень води продовжував неухильно підніматися.

– Пішли, а краще побігли, а то, боюся, доведеться плисти – підтримав Володя, і високо піднявши руки з вудками та уловом, першим увійшов у каламутний, киплячий бульками під ударами дощових струменів, потік.

Водою було залито весь видимий простір, але вода не мчала, як на гірських річках, а широко і привільно розлившись по рівнині, несла кущі та цілі дерева, вирвані з корінням. Ми йшли то по коліно, то,судомнозмахуючи руками з вудками та здобиччю, занурювалися по пояс.

Ми йшли, ухиляючись від незліченних «плавзасобів», з тривогою вдивляючись у бік урагану, що віддалявся, але звідки ось-ось міг прийти, до пори стримуваний ураганним вітром, вал води, не гірше, ніж на картині Айвазовського.

Бігти ми, природно, не могли, але щосили намагалися йти як можна швидше. Ми здавалися самі собі двома торпедними катерами, що повертаються з завдання, по щасливій випадковості, живими та неушкодженими.

Це нам так здавалося, але якщо б ми потрапили на очі сторонньому спостерігачеві, – змучені, мокрі, брудні, що прямували навмання в сторону можливого житла, навряд чи у нього виникли подібні думки…

За суцільною пеленою дощу нічого не було видно. Єдиним орієнтиром для нас був вітер, але впевненості в тому, що він не змінює свого напрямку, у нас не було, тому ми невимовно зраділи, коли під ногамизачавкалагрязюка і, майже відразу ж, позначилися туманні контури селища.

До нашого великого здивування, ми входили в ту ж вуличку, з якої, всього чотири години тому, вийшли в залиту сонцем рівнину, що лежала в ранковій дрімоті.

А зараз брудні, рвані хмари неслися незліченним обозом, слідом за передовими частинами небесної армії. Злива, на яку ми давно вже перестали зважати, не припинялася. Ми йшли з жадібною цікавістю відзначаючи сліди недавнього урагану.

Постраждали тільки будинки – зірвані дахи, бите скло, але жодної перевернутої, або хоча б пошкодженої юрти… Досвід степового кочового життя сотень поколінь відшліфував це винахід до абсолюту. На вулицях і дворах було безлюдно. На гілках вцілілих дерев біліла розвішана, унесена казна-звідки білизна. Навколо, як і раніше, шипіла падаюча вода, але важкий гуркіт урагану доносився вже здалеку.

Ми, дивом вирвалися з непроглядного пекла, а тепер гордо крокували безлюдним селищем, відчуваючи себе переможцями. Так з вудками та пластиковими пакетами зі здобиччю в скоцюрблених пальцях, брудні, промоклі, замерзлі, але просто переповнені якоюсь веселою, енергією, що била через край, залишаючи за собою цілі озера води, увійшли ми в наш готель, шокуючи своїм виглядом всерйоз стурбованих колег.

Наша розповідь була переповнена якимись надмір бравурними веселощами. Нам вже просто не вірилося, що всього за годину-півторатому наш