Шуанська балада - Вальдемар Лісяк

- Ці мерзотники спочатку запевняють мене, що Моро винен у державній зраді, що він був у зв’язку з головою змови, а потім засуджують його, як злодія хусток!... І що мені з ним робити?!...

Бонапарт, безсумнівно, був правий, і мав ще більший клопіт. Тримати Моро в камері протягом двох років за державний рахунок, дозволити, щоб навколо в'язниці збиралися бунтівні елементи і продовжували кампанію за звільнення "кришталевої людини"? Він вибрав інше: повернув генералу свободу, видаливши його за межі Франції. Вигнанець поїхав до Америки і провів там дев'ять років. У 1813 році, коли Франція за підтримки Польщі вела смертельну битву проти об’єднаної Європи Священного союзу, "кришталева людина" повернулася на старий континент і напала на батьківщину в мундирі ад’ютанта... царя Олександра І! Всі ті солдати, ветерани Рейнської армії, які захищали його в 1804 році, раптом зрозуміли, що вони захищали зрадника, і їм стало соромно. Це розумів і генерал Клавдій Лекурб, той самий, який під час процесу маніфестував на користь свого друга Моро проти Наполеона. Він був ворогом імператора і тому перебував у немилості протягом усієї наполеонівської епопеї. Майже весь час, тому що, коли він побачив, що зробив Моро, і коли Наполеон вів свою останню битву в 1815 році, генерал Клавдій Лекурб, бажаючи стерти свою помилку, став на його бік. Це був останній рік його життя - він пережив свого друга всього на два роки. Але він увійшов в історію зі славою, а Моро був зганьблений і, як писали, "проклятий своєю країною".

У смерті Моро було щось магічне, щось на кшталт тих безодень долі, в яких ховаються несподіванки, дива та випадковості, які найвлучніше пояснюють астрологи. Перша битва, в якій він брав участь проти своїх співвітчизників, відбулася під Дрезденом 27 серпня 1813 року. В самий її пік Наполеон, допомагаючи в цей момент гвардійській артилерії, помітив на невеликому пагорбі з боку супротивника групу вершників (це був штаб царя) і наказав вести по ній вогонь. Перше ядро (його, нібито, випустив сам Бонапарт) розтрощило ноги генерала Моро і відправила його на той світ. Таким чином випадково (?) здійснилася доля, окреслена жестом корсиканця на віконній рамі 14 лютого 1804 року. Настав час повернутися до цього року.

Шурин Наполеона, генерал Мюрат, закликав його помилувати всіх засуджених. Імператор спочатку й чути про це не хотів. Кількість голів, які мали лягти під ніж гільйотини, його не лякала — на вулиці Сен-Нікез загинули понад двадцять людей. Задоволений поведінкою Кадудаля під час суду, він лише сказав:

- Якби я помилував одного з цих убивць, він був би першим.

Проте першими і, як виявилося, єдиними, стали аристократи. Уже під час процесу ходили слухи, що імператор, думаючи про династію, не проллє їх крові, щоб не порвати зв'язків з французькою аристократією, і таким чином сплатити за кров герцога д'Енг'єна. Тому ті могли похизуватися перед глядачами. Справа була вирішена за допомогою жінок, до сліз яких, як відомо, Бонапарт був чулий. Пані де Поліньяк впала на коліна перед Наполеоном у... спальні імператриці Жозефіни, яку та туди завела. Здивований Наполеон спробував підняти її і сказав: "Ваш чоловік не повинен був вплутуватися в це. Мене дивує, що він уже забув, що ми разом вчилися в Паризькій військовій школі".

Відповіддю став новий вибух плачу та благань. Не витримавши, Бонапарт сказав:

- Гаразд, я прощаю його, прощаю, тому що він хотів лише мого життя. Ідіть, мадам, та скажіть йому, що однокласник йому голови не зітне!

Відразу після мадам де Поліньяк у Сен-Клу на коліна впала сестра Буве де Лозьє, мадам д'Англад. Вона ще не почала будь-що питати, як імператор підняв її і сказав: "Будь ласка, заспокойтеся, мадам, його не стратять".

Ще одне помилування отримали сестра і тітка маркіза де Рів'єр. А вже далі помилування йшли блискавичним темпом. Очолювані Жозефіною та сестрами Наполеона матері, дружини, коханки, доньки, сестри та тітки засуджених пішли в атаку. Одного разу Бонапарту цього було досить і він категорично заборонив пускати цих жінок до палацу. Проте його падчерка, дочка Жозефіни від першого шлюбу, Гортензія Богарне, порушила заборону і привела до двору чотирнадцятирічну красуню - доньку генерала Лайоле (принаймні на ім'я, бо не виключено, що ця дитина мала кров генерала Пішегрю в своїх жилах). Мадемуазель Лайоле впала до ніг Наполеона в так званій малій галереї Сен-Клу, коли імператор у супроводі своїх міністрів йшов на засідання уряду. Вона крикнула:

- Милості, Ваша Величність, милості для мого батька!

Наполеон зупинився, люто озирнувся і буркнув:

- Що, знову?!... Я ж казав, що більше не бажаю цього більше!

Тоді він хотів йти далі, але дівчина вчепилася йому в ноги. Усі свідки, які описували цю сцену, згадували її як одну з найбільш карколомних, які вони коли-небудь бачили. Бонапарт намагався звільнитися, кричучи:

- Залиште мене, мадемуазель...! Я дізнаюся, хто насмілився привести вас сюди, незважаючи на мою заборону!

- Милості, Ваша Величність, милості, милості… Для мого тата!!!

Усе це тривало кільканадцять секунд, що було достатньо для імунітету Наполеона.

- Як твого батька звуть...? Хто ти?

- Я Лайоле, Ваша Величність... Мій батько скоро помре!

Наполеон стиснув губи. Лайоле був одним із найгірших і найактивніших організаторів змови, і його вважали повним негідником, якого можна було купити, якщо хтось міг дати більше.

- Ваш батько, мадемуазель, не вперше вчинив злочин проти своєї країни. Я нічого не можу для вас зробити, я його не пробачу!

- Я не прошу справедливості, Ваша Величність, лише милості! Прошу ласки, ласки для батька!!!

Зворушений, Наполеон підняв дитину і сказав задихаючись:

- Добре... заради тебе, маленька... А тепер залиш мене!

Дівчина відразу побігла до в'язниці і кинулася батькові на шию, після чого розгубилася від радості. Бонапарт, дізнавшись про це, прошепотів:

- Бідна дитина... Батько, який має таку ж доньку, а робить таке, удвічі гірший...! Я беру на себе опіку за нею.

Те ж саме він зробив через два роки в Берліні, коли губернатора цього міста князя фон Хатцфельда мали судити за державну зраду. Дружина князя впала до ніг імператора, і він, стоячи біля палаючого каміна, показав їй листа за підписом її чоловіка - єдиний доказ його провини. Тоді він віддав її їй, звелів кинути у вогонь і сказав: "Тепер його не зможуть засудити".

Таким чином у 1804 році