Шуанська балада - Вальдемар Лісяк
- Займіться цим.
Ті взялися за "це" з небаченою енергією, прагнучи змити ганьбу п'ятимісячної сліпоти. Весь апарат поліції Республіки був приведений у стан підвищеної готовності та розпочав контратаку. Почалося це з рейду до Бівілля з Кверелем, який по дорозі викривав послідовні станції "каналу" і вказував на провідників і господарів, які надавали змовникам житло. Між Парижем і Нормандією спалахнуло пекло арештів. Усіх підозрюваних, винних і невинних, посадили в камери, були навіть трагікомічні моменти – затримали одного префекта поліції, який проводив інспекцію території.
Усі арештовані "люди каналу" знали небагато, лише свої ділянки. Найбільше повинен був знати перший у ланцюжку, "одержувач", людина, яка керувала операцією "Бівілльський підйомник". Кверель досить детально описав юнака, який керував втягуванням за допомогою лин і першим відпочинком командос, але не знав ні його імені, ні адреси. Тут поліції допоміг простий збіг обставин. Після стрілянини, що спалахнула між шуанами та нормандською жандармерією, на місці бійки був знайдений шматок паперу, який використовувався як пиж для порохового заряду. На ньому була назва: Троше.
Відразу відшукали годинникаря з Евре, який носив таке ім'я. Далі все сталося дуже швидко – "одержувачем" виявився син Троше, двадцятитрирічний Гастон Троше. Його негайно перевезли до Парижа, кинули в підземелля Тампль і піддали виснажливим допитам. Він мовчав, як заклятий, хоча, швидше за все, застосовувалося й фізичне насильство. Він зламався лише тоді, коли влаштували очну ставку з Кверелем.
Було 6 лютого 1804 року, коли Троше сказав найважливіше: завтра-післязавтра в Бівіллі має висадитися остання група командос, мабуть, у супроводі герцога з королівської родини! Вперше було вимовлено чарівне слово "герцог", яке відтоді не давало спати поліції вночі і яке призвело до однієї з найбільших трагедій наполеонівської доби.
Шанс схопити герцога-змовника за горло не міг бути більшою надією для влади. Час йшов, він відраховувався вже не днями, а годинами. Відразу після того, як вислухавши свідчення Троше, Наполеон був про все поінформований, він доручив спеціальну місію одному з найвірніших своїх преторіанців, фанатичному бонапартисту, начальнику жандармерії (і водночас особистої безпеки Наполеона) і військової контррозвідки, пізніше (з 1810) міністру поліції, Жанові Саварі. Того ж вечора Саварі сів у карету з Троше, і в супроводі добірного загону жандармерії вони галопом вирушили на північ дорогою на Дьєпп.
Вони дісталися Бівілля вдень, влаштувалися в хатині рибалки Оноре і стали чекати дичини. Коли з'явився "El Vincejo", Троше мав дати обумовлений сигнал і тим самим купити собі життя. День був похмурий, на морі лютував шторм, а корабля не було видно. Наступного ранку біля берега з'явилися два невеликих судна, одне — катер, а інше — бриг. Відбувся обмін сигналами, але бурхливе море не дозволило спустити шлюпки. Протягом наступних трьох днів люди Саварі працювали під дощем і снігом, безперервно, вдень і вночі, майже не спали, нервуючи все більше і більше. Нарешті вранці 11 лютого море заспокоїлося, і був помічений самотній бриг, який маневрував до берега. Він наближався, почали спускати шлюпку, жандарми звели зброю... Раптом шлюпка піднялася на борт, корабель різко розвернувся і на повних вітрилах почав віддалятися до горизонту. Саварі підняв голову й побачив на вершині нерівної приморської скелі силует чоловіка, який відчайдушно показував руками тривогу, що добре зрозуміли на "Ель Вінсехо". Кадудаль зумів врятувати життя своїх "хлопців" буквально в останні секунди. Прямо як у кіно. Це була передостання перемога в його житті.
Кадудаль дізнався про операцію Саварі 10 лютого, коли насправді було занадто пізно. Він не міг передбачити шторм, тому вважав, що командос з останньої групи вже в руках ворога. Але поки це не підтвердилося, шанс був, один зі ста, проблиск шансу. Він штовхнув одного зі своїх найдовіреніших людей, шевальє де Каккере, до дії. Де Каккере подолав відстань у шаленому темпі, загнавши кількох коней, дістався до Бівілля і в останню мить скерував на скелю сигнальника, після чого зумів сховати зброю та боєприпаси, що зберігалися біля Ла-Потері, і повернув назад під шквальним вогнем жандармів. Жодна куля не зачепила його. Навіть через півстоліття його діти трепетно зберігали плащ, у якому їх батько здійснив цей подвиг. У ньому було понад двадцяти кульових отворів.
Щоб все було зрозуміло, варто сказати, що, звісно ж, цього разу на "Ель Вінсехо" не було Бурбонів, а лише двадцять п’ять бретонських командос, надісланих Гіллємом.
Тим часом у Парижі тривали арешти. Поліцейських обурювало те, що, хоч поліція і так багато знала, вона не знали найголовнішого – адрес. Ні Кверель, ні Троше не мали про них жодного уявлення. Було вирішено отримати їх за всяку ціну. Звідки Демаре дізнався, що контактним пунктом змовників є кабаре "Золотий дзвін" (ріг вулиць Бак і Варенн), невідомо. Швидше за все, це стало результатом доносу. 8 лютого в "Золотому дзвоні" були заарештовані його власник Денанд, шуани Мевіль і Рубен де ла Грімодер, а також слуга Кадудаля, Луї Піко. Обшукуючи будинок, поліцейські знайшли адресу: вулиця де Сентонг (саме там були виявлені Роже, Дамонвіль і Костер де Сен-Віктор) і мундири єгерів і гусар, завдяки яким - нитка за ниткою - знайшли кравця Генті.
Найголовнішим був слуга ватажка, Піко. Його потягли до префектури до горезвісного жорстокого начальника відділу Бертрана. Вважалося, що одна лише поява цього мерзотника зламає шуана. Але Піко мовчав, як камінь. За зраду йому пропонували свободу. Він відмовив. Тоді великі гроші. Він відповів, зневажливо знизавши плечима. Тоді йому почали ламати пальці.
Тортури за часів Наполеона? Щось нове для тих, хто знає, що Бонапарт прослідив за скасуванням тортур у Франції, що він ненавидів жорстокість і карав за це власних людей, і що за його наказом був виданий знаменитий Процесуальний Кодекс, який категорично забороняв застосування фізичного насильства до ув'язнених. Все це так, але цього разу корсиканець зробив єдиний виняток у своєму житті. Головних нападників ще не спіймали і невідомо, що вони вигадають для досягнення своїх цілей, але згадали, що їхній винахід кількарічної давнини розтерзав на шматки більше двох десятків людей, і що шуани, не вагаючись, навмисне засудили чотирнадцятирічну дитину до смерті. Їм не можна було дозволити продовжувати такі ігри чи втекти й уникнути покарання. Для них не було пощади, і гуманізм помер. Тому Наполеон наказав своїй поліції: "Використовуйте будь-які засоби! Я повинен мати цих людей!".
Вони й використали. Піко, коли на руці вже не було цілого пальця, почав плакати. Він першим із змовників визнав, що план полягав не
