Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
Чи не краще вже полишити раціоналістичну позу, удавану точність і, віддавши належну шану фактам, — скласти поганський уклін великому, неосяжному творові, піддатися його обрядові? Адже
«жодне слово, жодна алюзія не зможуть заблищати, запахнути, спасти тією дрожжю переляку, передчуттям тієї речі без назви, перший присмак якої на кінчику язика перевищує місткість нашого захвату»…
Осанна! Фокус-спокусанна!
З двох лих чи не краще озброїтися церемоніалом магії та міфу, щоб знайти засоби порозумітися з непередбачуваною рясністю твору? Ми, немічні його шанувальники, знаємо чимало замовлянь-заклять, і кожне з них могли б ужити до нашого обряду… Клаустрофобія Шульца, яка об'являється його несподіваним криком, коли, йдучи нічною Варшавою, він наштовхнувся на глухий мур, який замикав вуличку Повісля… Агорафобія Шульца, фізичний страх перед проваллям, який змусив його в цілком безпечному місці під Закопаним повзати рачки, аж поки з Бочаня чи із Скупнічого Уплазу не спровадили його люди до Кузьніц… Його почуття глибоких, іноді аж запалих у підсвідомість зв'язків із культурою і традицією, яка його породила, а водночас — відчуженість від неї і бездомність у світі, навіть найближчому світикові, повному ксенофобських загат.
Кожна з цих сфер спокусливо підводить до інших міфологічних висновків, хоча жодна не розв'яже логогрифу, бо мистецтво, як він сам сказав, не є «логогрифом із прихованим ключем», додаючи:
«У творі мистецтва не перерізана ще пуповина, яка єднає його з цілістю нашої проблематики, нею ще струменить кров таємниці, кінці судин сягають в навколишню ніч і повертаються звідтіля, наповнені тьмяним флюїдом».
Отож, остерігаючись недоумкуватих крайнощів, спробуймо відправити церемонію…
Яскраво виражений, можна сказати, клінічний мазохізм Шульца гніздився в найбільш інтимній сфері психіки й поведінки. Його вияви можна легко зауважити. Найвиразніше він дається взнаки в його пластичних працях, починаючи від ранніх графічних робіт із циклу Ідолопоклонна книга. Та річ у тім, що він стосується лише деяких сфер, не є ні єдиною, ні найістотнішою рушійною силою життєвої практики та мистецької творчості. Деміургія, творчість такого формату, твір зі знаменням величі має безліч замків, які годі відчинити одним і тим самим ключем. А мабуть, ще деякі двері — як то буває в казках — не мають замка, їхній поріг не годен переступити непрошений гість раціоналізму, вони щільно замкнені зсередини. Кожному справжньому мистецтву знайомі подібні регіони недоступності й неоднозначності.
Печать мазохізму належить до особливо очевидних, завдяки своїй разючості, мотивів творчості Шульца, які виросли із довічної девіації митця. Та царина є особливо дражливою, вона уникає неделікатних викриттів. Індивідуальність автора Цинамонових крамниць, багата, невротично заплутана, заслуговує, втім, на нелицемірний погляд, позаяк ніщо з того, що в ній криється, нам не байдуже. Відтак, затримаймося на особливу «чорну месу» перед одним із численних Демонів Бруно Шульца. Над пандемоніумом Туфельки. Над чорнокнижництвом Чорної Панчохи.
Уважні спостерігачі симптомів мазохізму якось не помітили чи злегковажили побіжною згадкою нерозлучно супутній йому фетишизм — в сенсі сексуальної девіації. Він є дуже виразним навіть без покликання на тайники біографії та на особисті схильності. Він виявляється і в прозі, і в графіці, і в малюнку.
У включеному до Шульцівської Міфології символу Анни Чілок [Csillag] — «апостолки волохатості», породження газетних реклам засобу для приросту волосся (може більш галицької, ніж віденської: її прізвище, прочитане навспак, звучить Галліч [Gallicz]), — маємо справу з фетишем волосся. В інших місцях ми раз у раз натрапляємо на найбільш Шульцівські фетиші: чорні панчохи та дамську туфельку. Отой фетишистський культ набуває в мистецтві Шульца постаті сакрального культу, форми демонічного обряду.
Доказом цього є рясна іконографія. Мабуть найчіткіше це видно в одній із гравюр Ідолопоклонної книги під назвою «Процесія». Перед фронтоном Храму, на тлі його білого фасаду крокує процесія, триває святкування. На чолі походу ступає оголена жінка в чорних панчохах і туфельках із бантиками; позаду за нею молодик, який несе її шати в молитовно схрещених руках, далі — купка чоловіків, занурених в екстаз, один із яких, стоячи навкарачки, б'є поклони біля ніг жінки-ідола. Одна з чоловічих постатей несе хоругву-феретрон із зображенням Святої Туфельки, оточеної, немов ореолом, світлим овалом посеред напнутого полотна. Символізм тієї сцени є особливо виразним, він документує символ віри-пожадання, становить ілюстрацію культу.
«Процесія», графіка cliché-verre з циклу Ідолопоклонна книга, 1920-1924
Слово «фетиш» є двозначним, його вживають у двох цілком різних сферах і сенсах. Один із них стосується сфери міфу, конфесійного вшанування; є його об'єктом, магічним вмістилищем святості. Друге, вторинне значення окреслює предмет сексуального пожадання, яке відчуває фетишист. В описаній тут гравюрі, — зрештою, не лише в ній одній, — завдяки міфологізації відбувається наче поєднання, взаємне ототожнення обох цих різних, хоча й однойменних явищ. Так фетишизм повертається тут до свого первісного сенсу, до первісних апеляцій: сексуальний фетиш підноситься — не перестаючи бути самим собою — до рангу ієрофанного[52], релігійного, сакрального фетиша.
У цьому ототожненні ми, доморощені демонологи, могли б шукати одне з духовних джерел, а водночас вияв Шульцівського міфологізування, вивищення завдяки міфологізації, анексії профанного сакральним.
Осанна! Фокус-спокусанна!..
Оте сакральне завше є демонічним, воно несе у собі усвідомлення свого підозрілого походження, яке підносить силу виразу і міць відчуття. Його легко віднайти у безпосередній та опосередкованій формі не лише в пластиці Шульца, а й у прозі. В Геніальній епосі читаємо:
«Але він стояв затоплений у медитації з пантофликом [= туфелькою] Аделі у руці і приглядався до нього з глибокою повагою.
— Бог того не повідав, — сказав він, — а проте, як глибоко це мене переконує, припирає до стіни, відбирає останнього аргумента. Ці лінії невідпорні, потрясно влучні, остаточні і вдаряють, як блискавка, у саму суть речі. Чим заслонишся, що їм протиставиш, коли тебе самого вже підкуплено, забалотовано і зраджено найвірнішими союзниками? Шість днів створення було божих і ясних. Але сьомого дня почутив Він, що щось чуже снується під руками, і, вжахнений, відсахнув руки від світу,
