На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

Я якось тоді вициганив від батька один білет і він навіть на дорогу дав мені 50 грошів. Це вже був великий проґрес у його наставленні до футболу. Їдучи з "Проломом" на той ювілей, я був невимовно щасливий і гордий, а всі грачі "Пролому" трактували мене як свого "пупілька", а я відчував себе ніби членом дружини. Ми задержалися в "Народній гостиниці". Річ ясна, я не мав ліжка для себе і спав на одному ліжку з Петром Зуб'яком. На змагання на площу "Сокола" треба було доїздити трамваєм, що коштував 20 грошів. Я з 50 грошами в кишені не міг собі багато дозволити, так що доводилося мені шварцуватися в трамваї, або як припер кондуктор, то висідати і далі добиратися пішки.

Мені тоді було 14 років і ювілейні змагання між "Україною" та "Поділлям" і "Проломом" та "Сяном" були на високому, досі для мене не баченому рівні. Правда, раз був приїхав до Станиславова Чернівецький "Довбуш" і грав на грищі "Каси ощадности" з "Ревєрою". Але я не мав тоді грошей на квиток, так що дивився на них, вилізши на дерево, яке було досить далеко від грища, то небагато тоді я зміг побачити.

На ювілеї "України" "Пролом" досяг значного успіху, бо виграв з "Сяном" 4:3, а з "Поділлям" зіграв 0:0, опинившись на другому місці за "Україною".

Тому що по 1936 році багато змагунів Ямниці перейшли грати до "Пролому", це дало шанс нам, молодим, зайняти їхні місця в першій команді, а радше затикати в ній діри. Мені на початку довелося бути воротарем. Грав я кілька змагань в Ямниці і одне на виїзді в Отинії.

Але згодом я почав грати в захисті і на тій позиції я пройшов усю свою дальшу футбольну кар'єру.

Залишилися в пам'яті виїзди на змагання до різних місцевостей в Станиславівській окрузі у віддалі 20-25 кілометрів у Галич, Товмач, Отинію, Богородчани та ін. Їздили ми возами, запряженими доброю парою коней. Звичайно виїжджали вранці, по дорозі виспівували бадьорих, а часто досить пікантних пісень. Приїздили до визначеного місця, там переодягалися (а часом їхали вже в спортовому строї), щось перекушували (хто що мав), відігравали змагання і пізно в вечорі у настрої відповідному вислідові змагань, ми верталися додому. Хоч обставини не були дуже сприятливі і вимагали багато зусиль і невигод, то ті виїзди і гри залишили незабутні враження в наших молодих серцях. А ті пісні, що ми їх їдучи співали, особливо коломийки, від яких, як то кажуть, вуха пухнуть, і дотепер залишилися в моїй пам'яті, дарма що інші, пристойні пісні — якось уже позабувалися.

У 1937 році кілька нас ґімназистів — Зеньо Білецький, Роман Панчук, Зізі Петровський, Мірко Бих та я — почали грати в юніорах "Пролому". Це був рух уперед, бо ми відбували там формальні тренінґи. Деякі грачі "Пролому", як Роман Кернякевич та інші, вчили нас техніки й тактики гри. Ми мали досить добру дружину юніорів і в тридцять восьмому році мене, Панчука й Петровського перевели грати до першої команди "Пролому". Ми втрьох грали в "Проломі" нелеґально, бо за шкільним статутом учням ґімназій заборонялося належати до публічних, позаґімназійних товариств. Бути в юніорці — це ще не було так небезпечно, бо на змагання юніорів багато людей не ходило, але змагання перших команд мали досить добру публіку, і про них писала преса, часто подаючи склад команди. Тому-то нам порадили, щоб ми виступали в команді під псевдами. Панчук назвав себе Панченком, Петровський узяв псевдо Зізі, бо так його кликали вдома, а мене, Миколу, часто мої товариші кликали Мик, так що я й подав це як моє псевдо. І тут сталося мале непорозуміння: тому що українське "и" по-польськи "у" і навпаки, після першого нашого виступу в "Проломі", взявши з "Вядомосців спортових" моє псевдо "Мик", перекрутили в українській газеті на "Мук" і відтоді я став Муком. Ще й тепер деякі особи, а особливо мої близькі кличуть мене Муком або здрібніло Мучком.

"Пролом" грав тоді в "В" клясі; ми виграли мистецтво нашої групи і ввійшли до розиграшу за вхід до кляси "А". Нашими противниками були "Стшелєц" (Калуш), "Гасмонея" з Коломиї і "Станіславовія". Склад "Пролому" воротар — Андриїшин ("Зяйко"), оборонці — Андриїшин II і Місько Багринівський, поміч — Роман Кернякевич або Петро Зуб'як (середущий), бічні — Лесюк і я: на середині нападу — Михайло Звонок, правий лучник — Зубаль, правий крайник — Богдан Малик з Ямниці, лівий лучник — Роман Панчук, а лівий крайник — Зізі (Петровський). Як нас покликали грати до першої дружини, то Петро Зуб'як сказав до Кернякевича: "Гей! Роман! Чи ти собі пригадуєш того малого, що їздив з нами на ювілей "України"? То той малий тепер наш співзмагун. Видно, що ми вже старіємося".

У розгривках за вхід ми виграли всі змагання. Одні змагання найтривкіше затрималися в моїй пам'яті — у Калуші з місцевим "Стшельцом". Моїм противником був правий крайник Машталір, до речі, українець, їх найгрізніший нападник. Під час першої половини мені щось штрикнуло в крижах і я дістав, що в нас називали "гексеншус", але тому, що в нас контужених грачів не можна було ніким замінювати, то я мусів грати далі. Під час перерви біль посилився і мені тяжко було поворухнутися. А я все таки вийшов на грище на другу половину і якось домучив ті змагання. Ми виграли тоді з рахунком 3:1. Тією виграною ми запевнили собі вхід до "А" кляси. По змаганнях мій стан погіршився, і кожний порух різав мене, мов ножем, по крижах. Ми пішли на вечерю і там добрі приятелі нашого клюбу зафундували мені пару пив, що на якийсь час мене задурманило і улегшило