На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

Моє зацікавлення футболом, який виповнив досить велику частину мого життя, почалось ще тоді, коли був я ще дуже малим хлопцем у селі Ямниці Станиславівського (тепер Івано-Франківського) повіту. Це було в кінці 20-их і на початку 30-их років. У той час старша за нас ґенерація студентів (ґімназистів у той час називали "студентами") принесла футбол до Ямниці. А ми, малі, бачили, як старші "копають" м'яч. Це нам дуже подобалося, але біда, що економічні обставини робили придбання м'яча для нас, малюків, нездійсненною мрією; то ми почали копати, що могли. Звичайно робили "шматянки", а зимою копали шматки льоду, замерзлі кінські кизяки, а то й каміння. За це, річ ясна, ми діставали відповідну «нагороду» від наших батьків, бо копання каміння чи кизяків облуплювало шпіци черевиків, а взуття тоді було дуже дороге, так що нам не обходилося тільки так, як Скоценеві, якому батько казав: "От той футбол", а наші батьки добирали трохи гострішої форми вияву їхнього незадоволення і від того деколи пашіла відповідна частина тіла. Та взагалі було дуже важко добитися визнання футболу не тільки в родині, але й в сільській громаді. Річ була в тому, що в селі небагато було вільної землі. Хоча й кажуть, що Україна розлога, але всі найменші ділянки були використовувані і не було в нас у Ямниці якоїсь відповідної площі під таку "непотрібну забаву", як футбол. Пригадую, що перші змагання проти села Павелча я бачив не на якійсь відповідній площі, але на обрінку — це частинка берега потока, заросла травою і всіяна дрібними камінчиками з піском. Ці обрінки ніхто не орав, бо потік, що перепливав через Ямницю, під час досить частих повеней заливав їх водою, так що вони були й так безкорисні і тому виявилися тим місцем де міг розвиватися футбольний спорт. Але зі зростом свідомости в селі та з розвитком таких молодечих організацій, як "Сокіл", старшим студентам вдалося намовити управу села, щоб один такий обрінок обладнати і там збудувати навіть досить порядне грище; правда воно було тверде, каменисте і піскувате, через нього проходила дорога і по ній проїздили возами, та ж усе таки це вже було правильних розмірів грище з перманентними футбольними ворітьми.

Але це вже було пізніше — в 30-их роках. А як я ще починав грати в футбола, то ми, малі, часто грали в Ямчищі. Це так називали частину поля біля залізничої станції. Там були мокляки і було повно ям, які залишилися з Першої світової війни, пороблені вибухами гарматних стрілен. Воно теж було неужитком, так що ми поміж тими ямами ганяли м'яч.

Від "шматянки" був великий поступ, як десь удалося нам роздобути "ґумовий бальон" (так ми називали м'яч), а потім навіть могли стягнутися на м'яч, пошитий зі шкіряних латок. В нього впихали душу і його напомповували. Це вже був справжній м'яч, хоча часто латки були з різної шкіри, і як м'яч змок, то різні латки натягалися — одна більше, друга менше, так що круглість того м'яча не була надто ідеальна. Крім того часто тріскали шви і тоді через щілини вилазила душа і часто проколювалася на якихось колючках — і м'яч "спускав душу".

Ще собі пригадую хатні проблеми, пов'язані з нашим нестримним бажанням, де і коли б тільки можна пограти в футбол. Одного літа ми знайшли пригоже пасовисько ("за цвинтарем"), де можна було гарно пограти, але тільки тоді, як ніхто нас там не міг бачити. Тож вибрали ми собі пригожий час, а саме — в неділю під час Служби Божої, яка в нас тривала більше 2-ох годин. От ми відпроваджували наших батьків до церкви, а самі висмикувалися поза церкву, бігли на те пасовисько і влаштовували там змагання. Перед кінцем відправи ми верталися до церкви і смиренно долучувалися до батьків, повертаючись до дому. Але якось наші батьки це пронюхали і раз мене запитали, хто читав "Апостола", а хто "Вірую" в церкві. Річ ясна, я на ті питання не міг відповісти, так що вони зловили мене на тому, що я не був у церкві, ну і за те мене відповідно нагородили.

На другий раз я хотів їх перехитрити і знов пішов грати в футбола, але перед тим як іти додому я розпитав, хто читав "Апостола" і "Вірую" і, не чекаючи їхнього запитання, кажу: "А нині "Апостола" читав Іван Дяків, а "Вірую" — Семань Кривого. Але тато щось не дуже був переконаний моїм добровільним зізнанням і питає, а що отець на казанні казали. Тут я знов провалився і мусів відбути заслужену покуту. Добрий Бог, кажуть, за добро нагороджує, а за зло карає. А мій тато був тільки пів-богом, бо він карав тільки за зло, а нагороджувати за щось добре він не вважав за конечне чи корисне.

Так що тяжко було розвивати свої спортові здібності в той час, коли спорт ще не мав загального визнання.

Ось ще один епізод — як уже я був у ґімназії і спорт був більше організований, вже існувала ямницька дружина "Вихор", а ми, молодші, навіть зорганізували були дружину юніорів, викликали ми на змагання одну ґімназійну дружину зі Станиславова. До тих змагань ми готувалися дуже серйозно. Навіть закупили сорочки і штанці, а на сорочки понашивали зелені стяжки, так що це виглядало, як спортова форма, а ми як справжня спортова команда. Це все нашивання і вбирання відбувалося цілий ранок у стодолі Ґулаги близько грища, а зараз пополудні почалися змагання. Я в той час ще не був у складі першої дружини, але був у запасі і нетерпеливо чекав за лінією