На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

вчився у Львові, тому доводилось на ті змагання доїздити. Водночас я почав грати і в університетській футбольній команді. Наші змагання за кубок відбувалися не щотижня і нереґулярно. Як були оголошені змагання, тоді мені передавали вістку телефоном через ямницьких дівчат, які працювали у Станиславові на пошті — і я доїздив на них. Наступна розгра була призначена з станиславівським "Спартаком", та на неї я, на жаль, не зміг поїхати. Але в ту неділю ввечорі — телефон зі Станиславова: Ямниця перемогла "Спартак" з рахунком 5:4 і закваліфікувалася до фіналу з станиславівським "Динамо". Фінальна зустріч буде за кілька тижнів у неділю, перед святом Жовтневої революції (6 і 7 листопада). У ДВОХ КОМАНДАХ: ЯМНИЦІ І УНІВЕРСИТЕТУ

Наша університетська команда була досить сильна. До її складу належали два грачі колишньої "Гасмонеї" — Мундзьо Шренцель і Карл Шпісбах, середущим помічником був Андрійчук. У нападі були добрі змагуни Корда, Чорнобай і Василь Дідошак (помер кілька років тому в Рочестері) та інші грачі, прізвищ яких уже й не пригадую. Я в той час ще був у резерві і тільки час від часу замінював Андрійчука, який був рутинованим і добрим змагуном, але не завжди витримував кондиційне.

У ту неділю, коли Ямниці треба було мати фінальну гру з "Динамом", наша університетська екіпа, до якої входили футбольна, відбиванкова, кошівкова, фехтувальна та інші дружини, увечері мала виїздити до Дніпропетровського на змагання п'яти університетів України під час жовтневих святкувань. Я, отже, мусів поїхати до Станиславова на матч з "Динамом" і безпосередньо по нім устигнути на потяг до Львова, щоб пересісти на потяг Київ — Дніпропетровське.

З Ямниці передавали мені невеселі вістки, а саме: нам дискваліфікували наших двох найліпших нападників — Ему і Богдана Малика. Вони обидва працювали в Станиславові на пошті. При пошті була профспілкова команда "Молнія" і вони зіграли в ній кілька товариських змагань. Через те спортові власті їх дискваліфікували і заборонили їм грати в нашій дружині в тій фінальній зустрічі.

По всіх тих наших несподіваних сенсаційних перемогах, команда Ямниці стала загадкою для "власть імущих". А слід узяти й те до уваги, що опікуном "Динамо" були органи НКВД — тепер КҐБ. У їх очах Ямниця мала неблагонадійну, націоналістичну і контрреволюційну репутацію. Саме тоді робився великий натиск влади на Ямницю та інші села, щоб закласти колгоспи. Ямниця чинила спротив, а довколишні села орієнтувалися на неї й казали, що коли Ямниця не хоче, то й вони не підуть у колгоспи.

... Крім того інші дружини мали в своїх рядах змагунів різних національностей — мали інтернаціональний характер, а Ямниця була чисто українською дружиною. Хоч "Динамо" мало в своїх рядах найкращих змагунів Станиславова, несподівані перемоги Ямниці так непокоїли динамівських опікунів, що вони на ті змагання спровадили трьох змагунів — помічників і воротаря з Києва для підсилення і без того дуже сильної своєї команди.

Було зроблене все, щоб не допустити до чогось непередбаченого і щоб кубок дістався динамівцям.

Ось так того осіннього сірого дня почалися фінальні змагання на грищі "Сокола" на Бельведері (грище"Каси ощадности" було в той час у стані реконструкції) в присутності всієї партійної знаті, військовиків НКВС та численної публіки, серед якої було багато ямничан і прихильників з довколишніх сіл. Ми, послаблені відсутністю наших двох нападників, боролися, як могли. Та перевага була за "Динамом" — і незалежно від нашого завзяття та емоційного наснаження ми програвали з рахунком 4:0. За яких 20 хвилин перед кінцем змагань наш змагун прорвався з м'ячем і на карному полі був брутально ззаду сфавльований їхнім оборонцем. Це був очевидний карний м'яч, одначе суддя не зареаґував на це. Наша дружина, яка і так була в великому нервовому напруженні, почала бунтуватися проти байдужого ставлення судді і ми загрозили, що змагань не будемо продовжувати і зійдемо з грища. Суддя не змінював свого рішення, і ми покинули стадіон. Попри всі спроби спортового й партійного проводу не допустити до такого скандального кінця та наперекір погрозам покарати нас, наше рішення було невідкличне, так що ми навіть не були на параді вручення кубка переможному "Динамо".

Я з того був навіть вдоволений, бо це дало мені час скоро переодягнутися й устигнути на потяг до Львова. В Ямниці на станції мій батько передав мені всі речі, потрібні мені в дорогу до Дніпропетровського. Це сталося, здається, перший раз, що батько активно щось робив для моєї спортової діяльности. Але в той час я вже був нібито дорослий і наші відносини з батьком були не такі, як колись.

Участь Ямниці в тім фіналі була, попри нашу прогру, великим нашим досягненням у футболі. Щоправда, могло б усе закінчитися краще без демонстративного покидання стадіону, що не було розважним кроком але то був крик наболілої душі і нерви не витримали. За це Ямниця ще більше втратила довір'я в очах влади, а Богдан Дейчаківський, який по кількох місяцях був арештований за мниму приналежність до ОУН, розповідав пізніше, що капітан Михайлов, керівник "Динамо", відвідав його в тюрмі і закидав йому, як провідникові дружини саботаж, розрахований на підрив авторитету совєтської влади.

СПОВНЕННЯ МРІЇ — ЇДЕМО НА СХІДНЮ УКРАЇНУ

Для нас, молодих українців, уродженців західніх областей, вихованих на романтичних козацьких повістях Кащенка, Андрія Чайковського та на поезії Шевченка, було тоді задушевною мрією колись побувати на Україні, бо в нас усе вважалося, що правдива Україна є там, над Дніпром, а тут це тільки мала частина — Галичина.

Пригадую, як то покійний Григорій Трохимович Китастий раз жартома висловився на питання моєї дружини, чи його син одружений. Коли він відповів, що так, дружина запитала: "А з ким"? — "Та з чужинкою". "А з якою?" — "Та з