Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Цей найбільш гострий спогад-видиво з дитинства не потьмарився й досі ні найдивовижнішими дивами і красотами світу, баченими на власні очі, ні найгострішими відчуттями, що вражали моє жіноче серце у час пристрасті чи болю. Бо саме відтоді, з трирічного віку, з йорданських снігів 1963 року, з білого хутора Сірук, загубленого між десятком таких самих знелюднених по війні буковинських хуторів, я знаю, що я - Людина.
Що я робила три роки перед цим, не знаю. Точніше, не пам'ятаю. Мабуть, так само, як і по тому, у пахучій царинці-пасовищі, пила ще паруюче молочко з медом («просто з-під корови», кажуть на Буковині) із білого горнятка в зелену квіточку, яке зберігається тепер у мене в Києві;
мабуть, їла сир зі сметаною із дерев'яної надщербнутої мисочки, яку згодом моя тітка подарувала мені на весілля;
зазирала, певно, під дідові верстати у майстерні, яка була розміщена у заглибленні гори, а вже на «даху» майстерні стояла наша розкішна (як мені здавалося), майже квадратна дерев'яна хата під бляхою;
дивилася, певно, крізь вікно, як посеред білої днини риють схили обсадженого нагідками городу дикі свині зі своїми маленькими чорними дітками...
Щось, я мабуть, робила і до трьох років. Бо все це подеколи зринає перед очима так ясно, так гостро, ніби з учорашнього дня. Але те, що я Людина, я усвідомила саме тієї миті, - біжучи босою не зимовим хутором - Планетою. І на Планеті нас було лише троє: сніг, бабця і я. Мені навіщось - кров із носа! - потрібно було будь-що добігти до незамерзлого корита з питною водою, зачерпнути її дірявими дитячими долонями і фонтанчиками запустити в біле небо.
І увесь цей час за мною біжить безконечно жалісливе бабусине «Марічко, верніться!» - але так само безконечно уперто мені не уривається терпець дотепер бігти босоніж Планетою Життя, чуючи, як гарячі зашпори розтинають голі підошви, проте мені не спадає на думку вернутися у світ якийсь тепліший, м'якший, не такий колючий і не такий безжальний...
Тепер я розумію: саме той біг босоніж снігом не тільки не атрофував мою впертість, але назавжди загартував рецептори болю.
Без того бігу я ніколи б не стала тією, ким я є.
...У школі, коли нам «душу-травмуюче» розказували про подвиг комсомолки Зої Космодем'янської, про підпали нею фашистських складів (чи чого там іще) в одному з підмосковних сіл; про те, як німці-фашисти вели її на страту босоніж снігом, як прилюдно вішали - я так гірко плакала, як плакали раніше чи не всі радянські жінки, уперше дивлячись індійські фільми. Але нам не розповідали, скільки цивільних людей заплатило тоді життям за оте підліткове геройство.
У семирічному віці я плакала і за генералом Карбишевим у партері Чернівецького театру, щосили стискаючи мамину руку... а імітовані холодні води лилися з-під софітів на полоненого радянського генерала - і він крижанів на сцені на моїх очах, аж поки не зробився суцільною білою брилою. Я не знала тоді про існування театральних спецефектів. І мені серце розривалося на дрібні осколки від жалю до людей, що натурально страждали на сцені.
Сила мистецтва? Виховання? Дитячий комплекс? Ні те, ні друге, ні третє. Я не знаю, як це називається у психологів, соціологів та усіх фройдів. По-людськи воно називається співпереживання, співчуття, передане батьківськими генами, - і ніяк інакше воно не називається. І співчуття, як і людське в людині загалом, не залежить ні від часу, ні від ідеологій, ні від людей.
Проте, я добре пам'ятала власні відчуття босих ніг на снігу - і свою затятість, щоби лишень добігти до води, поборюючи вогонь йорданського снігу у підошвах.
Тоді, звичайно, я не розуміла та й не знала (не лише силою віку, але й через жорстокий ідеологічний час) про природу людських страждань воєнних і повоєнних часів, про те, що на моїй землі, отам, просто-таки на моєму хуторі Сірук, земля на той час ще не загоїлася від апокаліптичних бід і кривавого людського болю.
Але гостре відчуття чужого страждання до мене прийшло через книжки, які читала мені мама, через перші театральні враження, коли ми їздили до театру майже за сотню кілометрів до Чернівців, а найбільше - таки через шкільне виховання. Байдуже, що воно було суціль ідеологічним. Проте, саме зі школи я знала значення слів - Вітчизна, патріотизм, рідна земля, самопожертва. То вже зовсім інша справа, які це були приклади - отого патріотизму. А справа номер один - це те, що ці поняття були пов'язані із рідною землею, і що ти у це - Вірив!
Однак, пам'ятаю й інше, коли я на уроці запитала свою першу вчительку, як міг Павлик Морозов виказати свого батька?! Я ще не знала тоді слів донос, ідеологічні міфи, розкуркулювання, репресії, депортації. А питала тому, що нам дуже детально розповідали про «героїзм» Павлика Морозова і таких, як він, - адже піонерська дружина Розтоцької школи мала його ім'я. Школярі у радянський час зобов'язані були знати не тільки хронологію доносів дітей на своїх батьків, але й прізвища членів бюро райкому, обкому і політбюро КПРС. Історію України знати не треба було. Такого предмета у школі не викладали.
...А тепер ось, у полудні віку думаю: який добрий Господь до мене, - бо після всіх перипетій життя Він не атрофував мої рецептори болю і щирі сльози не перетворив на крижини. Бог таки добрий, бо дотепер я плачу від чужого болю так само, як уперше плакала в партері Чернівецького театру, і як далеко не завжди плачу
