Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

тут зверхником. Закцентовано й визначну роль Вселенського (Константинопольського) патріархату як Церкви-матері для Київської митрополії, оскільки саме з Константинополя русини прийняли колись святе хрещення. Однак про генеральну унію можна було говорити тільки тоді, коли патріарх зможе самостійно приймати рішення, без утручання з боку турецького султана, а для цього патріарх разом з усіма греками має звільнитися від турецького ярма. Тільки тоді патріарх «поведе нас до згоди». Київського митрополита мало б обирати духовенство всієї митрополії, а за його затвердженням не треба було б посилати ні до папи, ні до Вселенського патріарха. Значне місце відводилося православній шляхті, яка б разом із духовенством вирішувала долю майбутньої злуки церков.

На нашу думку, загалом меморандум виходить із потреби в досить віддаленій перспективі об’єднання Церков, причому Київська митрополія мала б стати, по суті, автокефальною. Взагалі св. Петро Могила визнавав зверхність Константинополя лише як формальну владу і робив певні кроки в напрямі до повного унезалежнення Київської митрополії, тобто до здобуття автокефалії. У зв’язку з цим варто звернути увагу на лист константинопольського патріарха Парфенія І, написаний до нього у 1642 р. Тут патріарх докоряв київському митрополиту за те, що той усупереч канонам жодного разу не написав до нього, не привітав його зі сходженням на престол, діяв усупереч волі патріарха, коли підпорядкував собі Львівське братство (останнє, за грамотами 1589 р. патріарха Ієремії, мало право ставропігії, тобто право коритися не львівському єпископові чи київському митрополиту, а безпосередньо константинопольському патріархові).

Хоча Рим цього разу виявив більшу готовність до поступок, знову припускаючи можливість проведення спільного Собору, відчутним було його невдоволення позицією св. Петра Могили. Рим повністю відмовився від плану Київського патріархату, він уже прагнув до укладення унії на кшталт Флорентійської. Виникли перешкоди й у Константинополі, Києві та Варшаві. Передчасна смерть св. Петра Могили фактично поклала край перемовинам щодо Київського патріархату, тим паче, що у 1648 р. стався вибух Національно-визвольної війни українського народу, який різко змінив геополітичну ситуацію у Східній Європі і змусив відкласти богословські дискусії. Хоча питання про Київський патріархат підіймали час від часу в середині – другій половині ХVІІ ст. учні та сподвижники св. Петра Могили (київський митрополит Діонисій Балабан, колишній ректор Києво-Могилянської академії Феодосій Василевич-Баєвський та ін.). Але доба Руїни, тяжкі війни, поділ України між Московською державою та Річчю Посполитою, падіння Гетьманщини, відновлення колоніального панування обох імперій (Московської та Речі Посполитої) в Україні цілком унеможливили реалізацію ідеї Київського патріархату. Тим не менш, до неї й пізніше зверталися провідні діячі Української Православної Церкви. Реалізація ж даної ідеї стала можливою тільки у ХХ столітті.

Кінець земного шляху

Ще у 1645 р. київський митрополит почувався добре. Він навіть від’їжджав до Ясс, де молдавський господар Василь Лупул видавав свою старшу доньку Марію (сестру Роксанди, яка потім стане дружиною Тимоша Хмельницького) за князя Януша Радзивілла. Останній був кальвіністом, і тому чимало представників молдавської панівної еліти були проти цього шлюбу. Таким чином, київський митрополит був тут присутнім не лише як почесний гість, але і як представник Православної Церкви, який своїм авторитетом мав утвердити законність важливого династичного шлюбу. У такій же ролі мали виступати молдавський митрополит Теофіл і його майбутній спадкоємець – волоський митрополит Стефан. Згідно з молдавським звичаєм батька нареченої не було на шлюбній церемонії, зате були представники низки монархів: короля Владислава ІV (снятинський староста Петро Потоцький), бранденбурзького курфюрста; князя Курляндії; господарів Волощини й Трансільванії (останнього представляв визначний полководець Януш Кемені), а також представники від константинопольського патріарха та численних сенаторів Речі Посполитої. Пишні врочистості тривали 12 днів (до 16 лютого), причому гостям показували балет, оперу, театральні вистави, трюки фокусників, екзотичних звірів. Щоправда, невідомо, чи був присутній на цих виставах св. Петро Могила. Але був тут його учень і сподвижник Феодосій Василевич-Баєвський, викладач Києво-Могилянського колегіуму та майбутній слуцький архімандрит під покровительством Януша Радзивілла, майбутній єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилівський (у 1669—1678 рр.). Він присвятив цій події свій латиномовний панегірик «Chorea bini…» – «Подвійний хороводний танець… на весіллі Януша Радзивілла і Марії, господарівни Молдавії, під оплески колегії Могилянської київської…» (К., 1645). Того ж року Василевич-Баєвський видав там ще один латиномовний панегірик, присвячений уже особисто св. Петру Могилі («Sancti Petri…» – «Святого Петра митрополит київський, хрестотворець руський… Петро Могила»).

Але після повернення до Києва здоров’я митрополита стало погіршуватися. В останній рік свого земного життя св. Петро Могила тяжко захворів. Важко сказати, яка саме була ця хвороба, але ймовірно, що якась серцева. Про тяжку недугу митрополита вже знали далеко за межами Києва. Про це, зокрема, свідчить донесення з Варшави папського нунція Джованні Торреса до римської курії від 22 грудня 1646 р., у якому йшлося про очікувану смерть митрополита і про необхідність скористатися цим, щоб поставити на його місце уніата. Відчував свою близьку смерть і сам святий, який уклав заповіт 1.01.1647 (22.12.1646) р. Присутньою при цьому була низка православних шляхтичів: київський каштелян Адам Кисіль, Федір Солтан, Андрій Славецький, Данило Голуб, лаврський намісник Мелетій Красносельський. Пізніше, вже за гетьманування Юрія Хмельницького, тобто у 1659—1660 рр., виникла потреба ствердити цей заповіт, що й зробили не тільки гетьман і київський полковник Василь Дворецький, які, до речі, колись навчалися в Києво-Могилянському колегіумі, але й кілька представників Києво-Печерської лаври. Особисте майно й найбільшу свою цінність – бібліотеку (2131 книга) – митрополит заповів насамперед Богоявленському Братському монастиреві та Києво-Могилянському колегіуму, потім – Києво-Печерській лаврі та Софійському собору, значні суми заповів на добродійні справи православним монастирям (Скитському, Межигірському, Тригірському, Крехівському, Угорницькому, Мгарському, Густинському), а також жіночим та шпиталям, передусім Феодосіївському, заснованому ним самим, Печерському містечку (нинішній Свято-Феодосіївський монастир, що біля лаври) і братові Мойсею Могилі. Невелику суму грошей він заповів своєму духівникові, о. архідияконові Родіону, цирульнику (лікарю) Росохацькому, слугам, звичайно ж, залишив кошти й на власний похорон. Своє тіло він просив поховати в Києво-Печерській лаврі, «при лівому крилосі між стовпами». Визначив святий коло опікунів Києво-Могилянського колегіуму, а також групу осіб, які мали простежити за виконанням останньої своєї волі. Серед них – як світські особи (Адам Кисіль та Мойсей Могила), так і духовні (ігумени київських монастирів Ісайя Трофимович-Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Ігнатій Оксенович-Старушич, Костянтин Негребецький, ректор Могилянського колегіуму Інокентій Гізель). Наостанок митрополит слізно просив берегти його колегіум «для хвали Божої і виховання дітей православних руських»