На зарослих стежках - Батіг Гамсун

З купи сміття стирчить папір, краєчок якоїсь газети. Я силкуюся витягти цілу газету, але не вдається, — що ж, лишається просто сидіти з клаптем паперу в руці. Оскільки я не прихопив окулярів, то не можу прочитати, що там написано, але, здається, шрифт ґотичний. Отже, газета тутешня. Я запихаю того клаптя до кишені.

Пора вже знов вибиратися на дорогу. Якщо нагорі стоїть який-небудь водій, то мені треба позбавити його втіхи дивитись, як я деруся схилом нагору, я поталапаю обличчям проти вітру, навкосяка. О, моя прогулянка була зовсім недаремна, у мене в кишені трофей, я не піддався на волю випадку.

Я повертаюся додому дещо виснажений, але то мій клопіт. Звісно, трофей також міг би бути значніший, та навряд чи варто про це говорити. Втім, коли я його роздивився, то він мені видався не таким і нікчемним. Виявилось, то шмат газети, де містився уривок якогось тексту без початку й кінця, але так невдало обірваний, що не можна нічого второпати. Наскільки я зрозумів, там ішлося про чоловіка й жінку, які постійно сварилися, доволі примітивний твір з життя митців. Я міг би викинути той клапоть газети, але мені хотілося щось принести додому. В кожнім разі я не збирався робити драму з цієї історії. Тут мені все було до снаги, і я міг собі дати волю. Я просто міг би помирити цих двох людей, цих недоумків. Мені це було до снаги. Ану, шуруйте додому й миріться!

***

— Невже ти не можеш забавити нашу дитину, щоб вона так не надривалася?

— Ні, ти ж бачиш.

— Атож, оце так ти мені допомагаєш?

— Спробуй сам її втихомирити.

— Гаразд. Але мені треба швиденько закінчити цей нікчемний малюнок. За нього дадуть 25 крон, ти знаєш.

— Тих грошей не вистачить навіть заплатити за помешкання.

— Ох... з тобою неможливо говорити. Ти відразу накриваєш мене мокрим рядном.

— Скільки ти вже марудишся над цим малюнком?

— З минулого року. А зараз я вийду в справах.

— Ні, не вийдеш. Бо мені треба відносити білизну.

— То і ти вийдеш.

— А дитя знов лишиться саме? І тепер ми чекаємо ще одного!

— Гаразд, то що ж нам робити?

— Я скоро звалюся з ніг.

— Не лише ти.

— Так, але подумай — іще одне дитя. А я така молода.

— Слухай, Улео, мабуть, якби я пішов до іншої газети, мені заплатили б більше.

— Мабуть.

— Але малюнок не готовий.

— Тоді я спробую її заспокоїти.

— Гаразд. А я приберу з блюда голову Івана Хрестителя. Вона мені не дуже вдалася.

— Не варто.

— Що ти в цьому тямиш? Я її все одно приберу.

— Тоді в тебе, мабуть, з’явиться місце для хлівця і ясел.

— Що?!

— Цсс, цсс, ти її налякаєш.

— Та ну, але ти з’їхала з глузду, Улео!

— Я мала на увазі всього-на-всього куточок. Скраєчку.

— Ха-ха-ха! Але ж це відбувається в царському палаці. У Єрусалимі.

— Он як, я цього не знала, але в тебе вийшло красиво. Стільки барв. Ніби для різдвяного часопису.

— Улео, ти заженеш мене в могилу. Кажеш, для різдвяного часопису?

— Атож.

— Я про це не думав.

— Ну, ти ні про що не думаєш. Тобі аби тільки малювати і стирати.

— Мені не вдається те, що хочу. Я художник.

— Ага. А я праля.

— Ну от, ти все вигадуєш. А тепер ще й різдвяний часопис...

— Там більше платять.

— Ти, звісно, маєш рацію. Де поділася ґумка?

— Хіба я знаю?

— Ні. Але тут у нас на всіх лише одна кімната. А мені доводиться працювати до нестями.

— Я в цьому не винна, Фруде.

— Помовч. Невже тобі невтямки, що мені треба стерти цілий палац?

— Та ні ж. Ти, як завжди, перебільшуєш. У тебе красиві кольори.

— То ти кажеш, що мені можна домалювати тут хлівець? Тоді не заважай, дай мені попрацювати. Зроби таку ласку — вийди з нею на хвильку в передпокій. Я тебе потім гукну... Тепер заходь. Ось тобі і хлівець, і ясла.

— Дуже схожі.

— Справді? Але виходить казна-що. Ти тільки подумай. Це ж палац, що кишить людьми. Там танцює Іроїдина дочка.

— Та я це знаю.

— Нічого ти не знаєш. Там стільки людей, юрми народу. Поміж сила-силенної люду присутні царі, князьки і всіляка знать.

— Та нехай собі будуть. Як мовиться, більше ніде їм не знайдеться місця. Ой, стривай! Ти ж прибрав там ще й Іроїдину дочку.

— Атож. Її я також прибрав.

— Ти ніколи не казав, що хочеш мене прибрати.

— Отакої, ти плачеш?

— Ти міг би мене залишити. Я на тебе не напосідалась.

— Улео, голубонько, але ж ти не можеш танцювати перед хлівом?

— Прекрасно можу.

— Ну от, ми з тобою ніколи не дійдемо згоди щодо моєї творчості. Але я намалюю тебе на іншій картині, де майже нічого більше не буде, лише трохи квітів і багато оздоб.

— Вона не вийде така красива, як ця.

— Вийде набагато краща. Ти мене ще не знаєш, я вмію зробити так, щоб самоцвіти не просто горіли, а палахкотіли. На шию ти надінеш ланцюжок у три низки. Та спершу дай мені можливість закінчити цей різдвяний малюнок. Власне, варто було б перемалювати його заново, але немає часу, і до того ж, як ти казала, тут прекрасні кольори. Добре, що ти втішила дитину.

— Вона заснула. Ланцюжок у три низки, ні, це вже ти перебільшуєш. Але мені хотілося б надіти великі сережки, дармовиси.

— Зараз я ще намалюю осла.

— Якби тільки я не вийшла затовста. Як-не-як, а невдовзі в мене буде дитина.

— Та ні. Покладися на мене. Я художник.

— Покластися на тебе? Е ні, вибач.

— Тоді роби, як хочеш.

— От ми й знов сваримося.

— Не знаю, що робиш ти, а я працюю як проклятий. Надриваюся з ранку до ночі.

— Атож. А я гну спину над пранням чужої білизни, і ми з цього живемо.

—