На зарослих стежках - Батіг Гамсун
— Мартіне, я тебе не розумію. Вона не має рації, коли звинувачує тебе, оскільки сама вскочила в халепу. Геть не має рації.
— Їй нелегко ведеться, — відповідає він. — Хто вона тепер? Ні вдова, ні дружина. А доводиться жити поміж людей.
— Я бачу, що ти всю вину хочеш узяти на себе, але я цього не розумію.
— Узяти на себе? У мене добрий порадник, — каже він. — Я приходжу до Бога з усіма своїми смутками. Інакше зі мною, мабуть, сталося б щось лихе. Я молю Господа Бога, щоб він не покидав мене. І тобі треба молитися. Пам’ятай про це в своєму віці.
— Що ти робитимеш після того, як підеш звідси?
— Піду по свій наплічник, я лишив його в одних людей. Адже мені треба пристойно вбратися, бо ввечері я промовлятиму перед громадою. У великому будинку на багато вікон. Мабуть, зійдеться чимало люду.
— Я нічого не почую, якщо й прийду.
— Так. Але я не забуду про тебе, коли там промовлятиму. Я буду неймовірно щасливий, якщо ввечері звертатимусь до Бога. Разом зі своїм давнім приятелем. Оскільки ми обидва з Гамарею і знаємо одне одного...
Було по-літньому сонячно. Кожен із нас подався своєю дорогою, однак я вирішив, що піду на зібрання. Сяду собі біля дверей і дивитимуся.
Який же ти добрий, Мартіне з Клеттрана! У глибині твоєї душі росте квітка, маленька квіточка гріха на самому споді душі — твоє безнадійне кохання до блудниці Альвілли, яка ніколи не хотіла тебе знати. Але одного дня ти почуєш, що Альвілла вийшла заміж за тамтешнього чоловіка, на те немає іншої ради, тобі доведеться витримати цей удар. І тоді ти знов прийдеш до Бога й скажеш, що їй тепер нелегко.
Дорогою додому я все добре обміркував. Ніякого іншого вбрання у мене не знайдеться, але можна буде відстебнути комірець, щоб ніхто мене не впізнав і не здивувався появі на зібранні глухого чоловіка. А ще можна закутати шию темним шаликом і лишити вдома ціпок, надто вже він своєю світло-жовтою барвою привертає до себе увагу.
Цього разу Мартін не згадав про свій рукопис, подумалося мені. І то було зрозуміло: він уже не мав потреби просити когось читати оповідання, час пролетів мимо письменника і його твору, сталися нові події.
Я не міг не помітити його дурості, вона очевидна, але радше я назвав би це простодушністю і наївністю. Коли він розповідав про невинне дитя, що сиділо в траві, то скидався на святого, посланого Богом на землю, і сам був невинний.
Я без зайвих зусиль знайшов будинок, де відбувалося зібрання, адже на парканах і телеграфних стовпах були розклеєні афіші з двома іменами: секретаря молодіжного товариства, кандидата теології Симона Тростдала та Мартіна Еневольсена, усе свідчило про те, що в цьому зацікавленому колі їхні імена добре знані. Зустріч — сьогодні ввечері. Запрошують усіх охочих. Люди юрмилися надворі і всередині, вікна були відчинені, і дехто слухав під вікнами.
Невеличкий тутешній гурт із чотирьох осіб проспівав псалом, і секретар молодіжного товариства почав свою промову. На вигляд то був приємний чоловік, він, очевидно, заздалегідь повибирав із Біблії цитати, тож коли виникала необхідність, швиденько знаходив пальцями потрібне місце. Не знаю, що він там казав, мабуть, нічого особливого, я не чув, а просто сидів і дивився. Він промовляв півгодини.
Я не зводив погляду з Мартіна. Він уважно слухав і здавався щасливим. Коли секретар молодіжного товариства закінчив, Мартін похитав головою, мовляв, сьогодні у них усе надзвичайно вдалося: і псалом співали чудово, і промова гарна, — про щось краще годі й мріяти. Він підвівся, стулив долоні докупи й заворушив губами, і я зрозумів, що тепер уже Мартін молився Богу, я зрозумів це з того, що багато присутніх також стулили долоні докупи й приєдналися до нього. Ось так він і перейшов до молитви.
Він не шукав ніяких біблійних цитат, лише мимоволі раз по раз торкався рукою до Біблії на столі. Але якщо він не переставав ворушити губами, то, напевно, щось казав. Цей великодушний Мартін надто мало часу віддавав читанню та роздумам, навряд чи він спроможний був узяти якусь тему і висвітлити її так, як це вміють інші проповідники, він був такий самий невіглас, як Ісусові апостоли. З релігійного досвіду в нього лишилися враження молодості, коли він одного разу стояв навколішки на засніженій скелі, і його пройняло сліпучим світлом, що лилося згори. Хоч то було не світло, цього не можна пояснити, до нього спустився Всевишній, цебто Господь Бог.
Він, як звичайно, казав, що не проповідував, що йому бракує знань, що він просто молиться Богу. Мабуть, як він і казав, у нього була своя манера. Я бачив сяючі очі присутніх, що діставали носові хустинки, цілком очевидно, що декому, здається, стало жаль цього доброго літнього чоловіка, який ходив босоніж із краю в край і майже обходився без їжі. Либонь, він був той чоловік, що міг схилити інших до молитви, він вабив до себе людей, люди прив’язувалися до нього і не спускали з нього очей. Один раз я побачив, як він тицьнув пальцем на дошку, що висіла поруч із дзеркалом, але з такої відстані я не міг прочитати, що там було написано. Потім я помітив, як він утихомирив двох малих дітей, — мерщій кинувся до них, охоплений подивом і радістю. Мати, певно, зсадила їх додолу, щоб трохи відтерпли коліна, але Мартін, звісно, нічого не мав проти, він підхопив обох дітей на руки і став молитися за них Господу Богові так ревно, що в нього зашарілися щоки.
Мені довелося б витратити хтозна-скільки часу, щоб дослівно відтворити все, що він казав.
А загалом... атож, що воно було загалом? Це називалося відправою, люди цілий вечір слухали проповіді. Для них вони були живою реальністю, прихистком на прийдешні дні.
Коли вони прощалися одне з одним надворі, то мовби спускалися з небес на землю, цебто просили переказувати вітання вдома і всяке таке. Аж тут секретар молодіжного товариства знов узяв слово, воліючи ще щось сказати, — мені здалося, він раптом помітив мене, і я від того зіщулився. Наскільки я міг уловити зміст своїми глухими вухами, з нього, з цього кандидата теології, вийшов непоганий проповідник, окрім того, він був сам по собі вельми симпатичний.
Безбожники кажуть: їм навіть на думку
