На зарослих стежках - Батіг Гамсун
Великі руки в тебе, і сильні, і міцні —
такі трудящі, і такі предивні.
Мов добрий сонця дух, ти в полі день при дні,
снопи пшеничні вправно ти в’яжеш на стерні,
і там ніде тобі немає рівні.
Книжок ти не читаєш, — пощо тобі книжки?
Але в тобі натхнення — повні груди.
Тебе поймають спокоєм лагідні думки,
ти кожен Божий день свій вітаєш залюбки
і диво у житті знаходиш всюди.
Для мене твоя доля — мов пісня золота,
ти справжня жінка і кохана мати.
На шлях правдивий тебе Всевишній наверта,
немов благословляє твої тяжкі літа.
Міцні долоні в тебе і сивина густа,
та й досі ти смієшся ще багато.
Мені все більше й більше здавалося, що вийшло дуже непогано, їй-богу. Мало хто пише краще. Але, певна річ, наприкінці я збиваюся, переоцінивши свої здібності, і придумую зайві рядки, в яких немає потреби. Я не Роберт Бернс[25]. О, як мені знайомі ці сумніви: забагато чи замало? Від хвилювання і відчаю, що мене охоплюють, я висмикую довкола себе траву з корінням. Тепер Арільд[26] і це передрукує на машинці, візьме собі або викине, як йому заманеться. Однак я радий. Я звик викидати свої записи, викидав їх багато років, спершу викидав, а тоді підбирав і знов викидав. Над цим останнім віршем я сидів у своїй печері цілі три дні, викинув його і підібрав. А ще мені довелося пильнувати, щоб красиві строфи не виявилися зайвими і не зіпсували загальної картини.
Ми, кілька товаришів, сиділи гуртом. Я щойно видав збірку віршів і, на щастя, не чув про неї ніяких відгуків. Аж тут заходить Даніель і каже: «Твоїм віршам бракує милозвуччя!» Мабуть, він думав, що це для мене щось нове. Де там! Він був сто разів правий. Моїм віршам бракувало не лише милозвуччя, а й багато чого ще, всього на світі. Я можу помічати поезію в інших, я розчулююся й проливаю сльози над чужими віршами, але сам не вмію їх писати. Безліч разів небеса посилають мені благословенне натхнення, але все, що я творю, розбивається на друзки. Досить того, що я торкаюся до квітів, намацуючи пальцями пилок.
Я не пригадую хто — чи то Кеніґ[27], чи хтось інший — завів зі мною мову про видання збірки, але з мого боку то в кожнім разі було нерозумно. Даніель не так уже й помилявся, йому просто хотілося проявити благородство. Він казав, що все життя належав до вищих кіл суспільства. Кожному своє, у нього воно таке. Тепер він уже, напевно, помер.
А я ходжу в ліс і пишу вірші, хоч не маю до цього хисту. Просто собі забавляюся. Я злюся сам на себе за ту збірку, але зробленого не повернеш. Якщо хто-небудь захоче щось у ній шукати, то, може, знайде там спалах таланту, але тільки спалах. А ще мені пам’ятається, з якою байдужістю я готував її: нічого не відбираючи, взяв купу аркушів, поклав їх у великий конверт і послав Кеніґові.
За кілька місяців після того я стояв у підвалі готелю в Буде й палив усі свої вірші. Так я з ними покінчив. Ба ні, даруйте, вже багато років після того я стояв у підвалі готелю в Генефоссі й востаннє палив вірші. Тепер я не пригадую, як звали тих моїх господарів, але вони допомагали мені підтримувати жар. Села, як мовить Давид.
Я не хочу сказати, що це прекрасний вихід. Ні, ні. Але ті вірші, що я спалив, мабуть, були не гірші і не кращі, як у збірці. А втім — віршування мене таки захопило, і поки я віршував, душа раділа. То були години втіхи, спалах натхнення.
***
Улітку в газеті «Верденс ґанґ» написали, що мою справу розглядатимуть у вересні. Через три дні в іншій газеті повідомили, що моєї справи у вересні не розглядатимуть. Ніхто нічого не знає, але всі вважають, що писати про це цікаво. А чому б не змовчати про мене й мою справу?
Те саме палюче сонце, та сама посуха. Я щодня прогулююся в селище й бачу, що все горить. Це витівки лихого. Ліс знемагає від спеки, і, мабуть, доведеться де-не-де підсаджувати дерева, верес не цвіте, і бджолам немає взятку. Чи бувало так раніше? Бджоли злітаються на свої звичні галявки, озираються туди-сюди і, трохи погудівши, летять у свої вулики.
Я йду дорогою до кручі. Мені моторошно тут ходити, і я тримаюся подалі від краю. Упродовж довгих років ізвідти в урвище скидали дрібне каміння, сміття, ганчір’я і всілякі відходи, а в найнебезпечнішому місці з кручі полетіла навіть захисна тумба. Ну що ж. Але повертатися назад я маю тим боком, тож мушу важити життям. Мені прикро, що в мене паморочиться голова, що я завмираю від страху, що я — вроджений боягуз, і от сьогодні мені захотілося бодай один раз стати край кручі й подивитися вниз. Я тремчу й хитаюся, але змушую себе підійти до самого краю, щоб таки подивитися.
Ну от, я не розрахував своїх сил...
Нема чого боятися, я не полетів сторч головою, а легкодухо ліг горілиць і став спускатися по схилу. Аж унизу зупинився.
О, зовсім нема чого боятися, я роззирнувся навсібіч. З цього місця, де я сидів, урвище вже не здавалося таким глибоким і таким бездонним, як згори, у мене була перевага над морем, яке лежало далеко внизу, я дивився на нього трохи зневажливо і з погордою. Мене занесло сюди випадково, але я не мав наміру здаватися на волю випадку: я вдав, ніби захоплений копирсанням у смітті, тут були цікавенні речі, обрізки сталевого дроту і кістки, мертва кицька та бляшанки. Якщо зараз на дорозі, там, звідки я
