Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
А далі Вані, можна сказати, пощастило. У день екзаменів з математики на майбутніх кадетів прийшов подивитися директор корпусу Іван Федорович Крузенштерн, той самий великий мореплавець. На ту пору вже поважний літній чоловік, він, маючи слабке здоров'я, кадетами, а тим більше абітурієнтами майже не займався. Та раптом прийшов у клас і, коли викликали відповідати Шестакова, сам побажав його екзаменувати. Адмірал зацікавився, чого в абітурієнта вуха перетягнуто стрічкою., Російську мову Крузенштерн, хоча й прожив усе життя в Росії, знав погано, тому перше запитання, як завжди, поставив через перекладача по-німецькому, та виявилося, що перекладач не потрібен, хлопчик жваво відповідав адміралові його рідною мовою. Потім з'ясувалося, що він однаково добре може відповідати по-французькому, по-англійському і навіть божественною латиною. Та мови мовами, а для майбутнього моряка математика важливіша. А її десятирічний Ваня Шестаков знав на рівні досвідченого штурмана.
Визначний учений свого часу, відданий до старості просвітницьким ідеям, Крузенштерн не взяти цього хлопця під свою опіку не міг.
Здавалося, все складалося блискуче. Через два роки наймолодший кадет морського корпусу вдвічі раніше, ніж те належало за положенням, стає гардемарином, друкує в поважному журналі серйозні теоретичні статті з балістики, морської артилерії, кораблебудування і, нарешті, потрапляє в учителі до начальника Головного морського штабу, який за своїм малолітнім наставником дух ронить. Ще через два роки випускні екзамени. У Вані Шестакова з усіх предметів — відмінно. Але йому тільки чотирнадцять років і дев'ять місяців, а перший офіцерський чин дають не раніше як у шістнадцять.
За традицією привітати випускників корпусу прибув імператор. Звертаючись до царя, Крузенштерн просить дозволити, як виняток, вручити мічманські погони і Вані Шестакову, якого тут же рекомендує як найкращого учня. Микола І вибалушив свої олов'яні очі, довго і тупо дивився на злощасну Ванину стрічку. Потім уривчастим свистячим шепотом вичавлює з себе:
— Це що за личина?
Збліднувши, Крузенштерн намагається щось пояснити, каже про надзвичайну обдарованість цього випускника. Тут же стоїть і князь Меншиков, який також бере нещасного юнака під захист. Та цар уже кипить від гніву:
— Геть, личино, геть! Мені розумаки не потрібні, мені потрібні солдати!
І все-таки на свій риск і страх Крузенштерн лишає Ваню Шестакова в корпусі ще на рік і призначає його фельдфебелем роти гардемаринів і гадки не маючи, яка неприємність через цього Ваню чекає весь корпус.
У роті гардемаринів усі були старші за свого нового фельдфебеля на чотири-п'ять років, і фельдфебелювати над ними Вані було незручно. Замість належної муштри він вирішив зацікавити гардемаринів драматичною сценою і написав спеціально для них віршовану п'єсу, переклавши для цього грибоєдовське «Лихо з розуму» на матеріал із життя й побуту корпусу. Що то було за життя, через багато років розповідав сам Шестаков у своїх мемуарах:
«Події 1825 року, які мали вплив на устрій суспільного життя взагалі всієї Росії, переважно проявилися в поглядах уряду на виховання молоді. «Згубні» ідеї хотіли відтинати в зародку, а точніше в такому віці, коли навряд чи зароджуються якісь ідеї. Зборища молодих людей у навчальних закладах були зручним полем для нових експериментів… Раніше в школах порядки були жорстокі через невігластво, грубість; з початком цієї доби вони стали такими за переконанням, через фанатизм. У цьому саме переході від одного потворства до іншого, ще огиднішого, доля віддала мене на опіку корпусного начальства. У всі державні заклади, не лише у військові, призначали бездушних муштрувальників, здатних вибивати дурниці з голови, і почали вчити «по-іншому: раз! два! — а книги зберігати тільки для значних оказій». Чи тому, що флот не міг бути страшним, а чи просто з парадоксального збігу, Морський корпус віддали І. Ф. Крузенштерну, мало не єдиному представникові гуманності в той залізний час, давши йому в помічники контр-адмірала Качалова. Того самого, що 14 грудня здогадався підмочити частину патронів повсталого гвардійського екіпажу; педагогічні його достойності обмежувалися знанням великої науки маршування та неймовірно співучим голосом для подання команд на плаці.
Не допомагали Крузенштерну ні його особисті переконання, ні те, що його знала вся Європа. Підлеглі йому вихователі дуже скоро зрозуміли, що директор важить мало, знущалися над поглядами вченого старця, який на півстоліття випередив свій час, і спільно, варварською зграєю своєю доводили пустопорожність його сподівань. Їхнє самолюбство наглядачів було ображене категоричною забороною нового господаря бити й шмагати без його відома. До Крузенштерна кожен офіцер мав необмежене право на тіло вихованця; шмагали після програшу, перепою, після сварки між собою, коли були пойняті захватом від якоїсь актриси або досадою на лакея; коротше кажучи, панувало свавілля лозини. За мого часу, всупереч людяним прагненням директора, якому чинили свідомий опір, замість свавілля лозини було впроваджено систему лозини. Перш ніж застосовувати фізичне покарання, Крузенштерн вимагав зробити спробу переконати, вплинути моральними засобами. Та підлеглі його були зовсім не здатні до того й виводили старого з терпіння, щоразу докладно доповідаючи йому, яких педагогічних зусиль вони мовбито доклали. Насправді ж ці зусилля обмежувалися лайкою і стусанами, а доповідали про них з єдиною метою — наблизити винуватця до юдолі плачу й страждання… А чи повірять, що мені, одинадцятилітньому, дали 200 ударів за грубість; але моя доля «не така вже була нещаслива». Були аматори, що шмагали без ліку, з цинічними примовками, а мудрий Качалов, який виконував обов'язки головного заплічного майстра, давав близько 600 ударів, певно, для підтримки гідності свого адміральського чину…
Добре, якби думали вганяти через «нашкірний процес» моральні принципи чи упокорювати приниженням, або, нарешті, мали намір впливати таким чином на інших, які ще не спробували «героїчних ліків», але потребують їх; та ба: шмагали зовсім не зважаючи ні на фізичні сили «пацієнта», ні на його психіку: про це просто не думали і злість за втрату сваволі зганяли на наших спинах без найменшого докору совісті… Тож не дивно, що від безсердечності вихователів вихованці
