Панас Мирний - Леонід Володимирович Ушкалов

сподобалась. Принаймні саме ця обставина могла спонукати письменника до продовження роботи над сюжетом драми. Він намірявся створити трилогію, другою та третьою частинами якої мали стати «У черницях» та «На Запорожжі». Остання драма так ніколи й не була написана, а над другою частиною Мирний працював наприкінці 1883 – на початку 1884 рр. Сюжет драми «У черницях» такий. Після смерті Наталі її подруга Маруся, яка так само, як і Наталя, любила Василя, зрікається світу й стає черницею. Одного разу до їхнього монастиря привозять поранених гайдамаків, серед яких і Василь. У душі Марусі знов спалахує кохання, і вона хоче разом з Василем тікати на вільне Запорожжя. Та їхню змову викрито – Маруся гине. Оцей трагедійний сюжет має глибоке метафізичне підложжя. І Маруся, і Василь шукають не так свого власного щастя, як Правди-Христа. Тільки Маруся покладається на віру, а Василь, услід за апостолом Яковом, стверджує: «…Слово без діла нікчемне». Зрештою, Мирний схиляється до думки, що Правда – трансцендентна світові «тут-і-тепер». Як Маруся не змогла знайти її в стінах монастиря, так і Василь не знаходить Правди-Христа серед гайдамаків, які колись здавалися йому оборонцями «малосилих та неможних від дуків могучих, від панства лихого». «Що ж я знайшов там? – питає він. – Хижу голоту, що не розбирає правого од винуватого, все на гамуз товче, на шмаття батує, огонь несе, крів'ю заливає; ватажків, котрі тільки про свою славу дбають, свої гордовиті заміри справляють, а до людей їм байдуже, до краю їм нема діла… Дійшло до того, що хто придума найтяжчу муку, найлютішу смерть другому – того вихваляють… Освіріпілись люті, зовсім звірюками стали!..» Мирний розвиває тут думку, яка вперше зринула ще в романі «Хіба ревуть воли…», де сказано, що гайдамаки «повернулись у розбишак, а не справжніх лицарів».

Цього ж таки 1884 р. Мирний написав іще один драматичний твір – комедію в п'яти діях «Перемудрив», присвячену темі батьків і дітей. Між Василем Храпком – «аблакатом», котрий усіма правдами й неправдами збиває собі багатство, та його дітьми: студентом Одеського університету Петром і вихованкою гімназії Галею, що прагнуть служити народові, виникає напружений конфлікт, наслідком якого батько виганяє з дому своїх дітей, а довіряється пройдисвіту Печариці. Зрештою, усе закінчується щасливо, нехай і способом deus ex machina[13]. Іван Білик, загалом позитивно поцінувавши цю драму, виказав і деякі критичні зауваження, зокрема, щодо змалювання характерів. Так, Петро, якого Білик потрактував як «зразок ідеалу народника» і на цьому ґрунті протиставив Нечуєвому образові Павла Радюка, на його думку, «дещо надуманий і мелодраматичний». Тим часом щетинник Грицько, завдяки якому все скінчилось щасливо, – «надто вже ідеальний. Їй-богу, серед щетини такі не народжуються. Там – практики, а не ідеалісти; а практик (усякий) завжди трішки – сучий син, інакше він і практиком не буде». Зрештою, навряд чи драма «Перемудрив» належить до кращих сторінок творчої спадщини Мирного. Принаймні Михайло Драгоманов мав підстави вважати її серйозним кроком назад порівняно з романом «Хіба ревуть воли…».

Натомість до справжніх перлин творчості Мирного слід віднести написане 1884 р. різдвяне оповідання «Морозенко». Зазвичай сюжет різдвяного оповідання рухається від сумного початку до щасливого фіналу. Тим часом «Морозенко» – це моторошна історія про те, як на Різдво замерзло в лісі мале хлоп'я, а в його бідолашної матусі-покритки від розпуки луснуло серце. Мирний подає тут надзвичайно похмуру візію людського життя взагалі. Коли селяни, знайшовши в лісі мертвих Пилипка та його матусю Катрю, почали бідкатись, а надто за страченим юним життям, один із них каже: «Не жалкуйте… малого! раніше вмерло, менше горя знатиме!» І після цих слів лунає заключний акорд: «Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися. Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?». Схожий фінал у Мирного вже був: наприкінці оповідання «Злодій» п'яниця Грицько, глянувши на людей, що злякано юрмились довкола тіл небіжчиків, промовив: «Чого ви злякались, дурні? Радійте – гірше не буде, як на сім світі!» А люди «усі разом так важко зітхнули, мов хотіли видихнути душу». Отже, це не так «божевільні речі», як стара християнська тема: земне життя – «долина сліз». Не варто плакати за малою дитиною, яка пішла з життя, не знаючи гріха, адже тепер вона царствує на небі, – учили християнські богослови й поети. А панський «байстрюк» Пилипко не має за собою жодного зла. Він хотів бути для своєї матусі янголом-утішителем. Тільки заради неї він і рушає тайкома через ліс посипати до хрещеного. Письменник тонко відтворює психологію дитини. Недаром трагічне змагання із зимовою холоднечею перетворюється в дитячій уяві на казковий сюжет – варіацію на тему балади Ґете «Der Erlkönig» («Лісовий цар»). Усе довкола оживає: голоси пугача та сови стають голосом самого Морозенка, у безугавному танці кружляють живі сніжинки та іній, потім з'явилось Віхало, і нарешті Пилипкові крізь сон почувся голос матусі, що співала «котка»: «Засни, засни, мій синочку, / Малая дитино!» Та то була не матуся – над ним схилився дідуган Морозенко і, «світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холодно-палючими устами». Загалом, усі образи оповідання змальовані Мирним з неабияким хистом, та особливо гарними є тут пейзажі. Принаймні образок зимового лісу, ця крижана розкіш, на тлі якої «чорною марою» іде на пошуки сина мати, за своєю яскравістю й сугестивною силою належить до найкращих пейзажних малюнків у новій українській літературі: «Ясне сонце почало підніматись десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм високих гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячний сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загускло, ані ворухнеться – чисте, прозоре, спокійне».

Слід сказати, що пейзаж – один з найулюбленіших прийомів Мирного. Можна назвати всього декілька, та й то аж ніяк не визначальних для манери письменника творів (наприклад, «Лови» чи «Дрібниця»), в яких пейзаж відсутній. Тим часом у переважній більшості мирнівських творів він є неодмінним і дуже важливим складником. Як правило, саме пейзажними замальовками Мирний розпочинає свої твори. Так само часто пейзажі можна знайти на початку окремих розділів у творах великого жанрового формату. Препозиція пейзажу щодо дії робить його не тільки тлом, на якому розгортаються сюжетні перипетії, а й свого роду камертоном оповіді. Значно рідше письменник використовує пейзаж усередині твору чи розділу і майже ніколи – наприкінці.

Зимових пейзажів Мирний загалом не