Панас Мирний - Леонід Володимирович Ушкалов

села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства…» Ця опозиція не раз зринає у творах письменника, та найвиразніше вона звучить саме в романі «Повія», де село й місто ведуть між собою справжню війну, в якій переможців нема. І символом оцієї всеосяжної поразки та руїни виступає сільська дівчина, що стала міською повією, парією, нижче за яку важко собі щось уявити. Історія Христі справді символічна. «Хибно було б думати, – підкреслював Микола Пивоваров, – що Панас Мирний у своєму романі трактує проблему проституції. Питання проституції постає перед нами лише в кінці твору і не має якогось самостійного значення…Історія життя Христі не є історією проститутки, так само, як і слово “повія” у романі не є синонімом слова “проститутка”». Справді, попри те, що слово «повія» у багатьох творах Мирного має негативні конотації, бувши синонімом до слова «розпусниця», у цьому романі воно набуває виразного філософського звучання, віддзеркалюючи, крім усього іншого, екзистенційну неприкаяність людини: «Повія… повія… як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу». Це варіація на євангельську тему: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити» (Євангелія від св. Матвія 8: 20). А ще це образ обтяженої гріхом душі, приреченої на вічні мандри до самісінького другого пришестя («І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… віятись… повія… повія»), жіноча іпостась Агасфера. Тим часом порівняння Христі з лілеєю («Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття») не лише перетворює її на символ дівочої чистоти й незайманості, але й надає їй богородичних рис, адже квітка лілеї символізує пренепорочне дівство Марії (у сценах Благовіщення лілею змальовують у руках архангела Гавриїла, в руках Марії чи просто в інтер'єрі). Крім того, ця квітка в християнській традиції символізує покладання надії на Бога. Згадаймо слова Христа: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, – не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, – скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!» (Євангелія від св. Матвія 6: 28—30). Універсальність образу Христі дозволяє трактувати його навіть як «друге я» самого Панаса Мирного, свого роду Аніму письменника. Так чи ні, у листі до Михайла Старицького від 27 листопада 1881 р. Мирний писав про задум роману «Повія» таке: «Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі – 1 частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток».

Інтерес до теми пропащих жінок виник у Мирного ще в юнацькому віці, мабуть, десь від часу щоденникової нотатки 26 квітня 1865 p., коли він, читаючи статтю російського драматурга й публіциста Миколи Соловйова «Женщинам», надруковану в дванадцятому числі санкт-петербурзького журналу «Эпоха» за 1864 р., надибав слово «проституція»: «Не розумію цього слова, шукав у словнику – нема». А за кілька днів потому (7 травня) у щоденнику з'являється такий запис: «Учора я проходжувався по городу. Ходив дивитись на воду за острог. Відтіля йдемо, сидить щось нагорі. Ближче підходимо – Дуняшка. Я так і затрусився, та злякався, щоб не було біди. Як удержав себе, тоді й кажу поштальйонові: «Гірка доля оцих! тяжко гірка!» Я не знаю, чого я такий чулий став тоді: у мене трохи сльози не потекли. Сьогодні, як гарно буде, піду туди і розпрошу, яка її нива. Хочу з життя їх написати повість». Уже тут проститутка постає джерелом інтелігентського комплексу вини перед народом, так само, як у романі видавця «Эпохи» Федора Достоєвського «Преступление и наказание», а перегодом в оповіданні Всеволода Гаршина «Происшествие», в його ж таки повісті «Надежда Николаевна», у повісті Купріна «Яма» тощо. Очевидно, саме цей комплекс вини від початку найбільше важив і для Мирного як автора роману «Повія». Принаймні в первісній редакції твору, яка до нас не дійшла і про яку можемо судити тільки з викреслених на сторінках першої редакції роману уривків, чимале місце відводилось образові молодого народника Проценка, щедро наділеного автобіографічними рисами. Проценко тут – цілком позитивний персонаж, який щиро любить наймичку Христю, а його погляди на життя близькі до тих, що зринають у щоденнику самого письменника. Ці свої риси образ Проценка буде якийсь час зберігати й у ході подальшої роботи Мирного над романом. Недарма, як запримітив Микола Пивоваров, початок монологу Проценка про сім'ю та шлюб у чорновому варіанті сьомого розділу третьої частини роману дуже нагадує те, що писав сам Мирний у щоденниковій нотатці від 17 травня 1765 p., тобто якраз тоді, коли він розпитував Дуняшку про її «ниву». Та й загалом, юний Проценко і за своїм характером, і за своїми ідеалами схожий на образи народолюбців 1860—1870-х pp., наприклад, на Павла Радюка з роману Нечуя-Левицького «Хмари» чи на Михайла Ляшенка з драми Старицького «Не судилось».

Очевидно, десь у 1878 р. Мирний розпочинає роботу над першою редакцією твору. Сюжетно ця редакція, яка складалася із вісімнадцяти розділів (останній тільки розпочатий), так і не була доведена до кінця. У такому вигляді «Повія» ще далеко відбігає від остаточної версії твору. Навіть з погляду жанрового, це скоріше повість, а не роман. Сюжетна канва твору така. На Пилипівку збирач податків Грицько Супруненко приходить до селянина Пилипа Притики й каже, що старшина вимагає подушне. Притика сподівається роздобути потрібні гроші на ярмарку в місті (І розділ). Повернувшись із ярмарку, Пилип каже своїй дружині Парасці, що взяв гроші в одного знайомого багатія, найнявши йому на рік доньку. Матері боязко відпускати свою дитину в місто, а от сама донька – Христя – рада покинути село (II розділ). Вона роздумує про те нове, що буде в її житті. Знову приходить Грицько Супруненко, і батько сплачує подушне (III розділ). Христя іде на вечорниці, а після вечорниць син Грицька Супруненка Федір проводить її додому. Парубок та дівка люблять одне одного, і Христі важко розлучатися з Федором (IV розділ). Христя разом з батьком вирушає до міста. По дорозі їх наздоганяє кіньми Федір і підвозить, хоч батьки наказали йому їхати