Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра

— Ти хочеш обміняти на драбину? — здивовано запитує він.

Стара скулюється в ямі і плаче. Потім вона знімає браслет і подає його торговцеві. І купець починає шукати драбину. Але ніде не знаходить. Відтак він мусить її змайструвати. Надибавши іржавого ножа, він перш за все гострить його на камені. Зрізає багато гілок із дерев, щоб наробити з них щаблів, потім зрубує два молодих деревця на основні жердини. Знаходить мотузки й кілочки, щоб закріпити щаблі на двох довгих жердинах. Десять днів забирає в нього робота, аж доки драбина готова. Він вручає драбину старій, а та хоче відразу встановити її в могилу. Нарешті жінка всміхається.

І наступного ранку він їде, не взявши браслета.

Скорпіон

Один композитор мешкав здебільшого у своїй студії, захаращеній старими документами й теками, які він тримав купою просто на підлозі, вкритій пилом, риб'ячими кістками, лускою, пір'ям. Якогось ранку він пригадав, що мав би відповісти на один лист, і взявся шукати його серед диванних подушок. Там він знайшов інші листи, на які не відповідав упродовж багатьох років. Зокрема, він знайшов там повідомлення дворічної давнини, у якому йому погрожували виселенням; знайшов фотографію своєї коханки, яка вийшла заміж і чекала на весільний подарунок; знайшов клапоть газети зі своїми музичними нотатками, які йому потрібні були торік. Він відкрив для себе, що всього, чого він не зробив, можна було, виявляється, не робити.

Коли композитор вийшов зі студії, щоб іти додому, то на середині своєї дороги, посеред вуличного руху, не зумів пригадати, чи є в нього родина, і не зумів навіть повернутися до студії. Він переночував у готелі, а наступного ранку вирушив до Африки, як і планував сім років тому. В Африці він подався на пляж, оскільки йому здавалося, що саме десь тут, на березі, йому судилося зустріти когось. Він простягнувся на піску. І справді, він побачив білого скорпіона, який дибав до його руки, щоб упорснути в неї отруту.

Ліворуч підеш

Один чоловік не знав, де в нього ліво, а де право. Якось він зробився статистом у кіно. Режисер попросив його взяти мітлу й, замітаючи, пересуватися у лівий бік, а той уперто замітав праворуч.

Розлючений режисер зупинив його:

— Ліворуч! А ти куди йдеш?!

Статист втупився в нього пильним поглядом, а тоді підніс праву руку й показав кудись за спину режисера, а той недовірливо обернувся й побачив кам'яний мур і перехрестя трьох шляхів. Його раптом охопили сумніви: чи впевнений він, як має знімати свій фільм? Він підійшов до того муру й роздоріжжя; а тоді, переконаний, що жест статиста був застереженням, знаком відмовитися від зйомок, сів у свою машину й повернувся в місто.

Сад звуків

В одній із численних казок, що їх оповідали в селищі на кордоні з Туркменістаном, завжди згадувався сад звуків, який зачаровував погоничів верблюдів і зводив їх на манівці з великого караванного Шовкового Шляху. А насправді не було нічого такого у великій пустелі, усіяній чагарниками й керамічними уламками посуду, у якому колись зберігали воду ті, хто зважувався відвідати ці суворі краї. Один молодий чоловік вирушив на пошуки казкового саду. Але пощастило йому знайти лише скам'янілий ліс. Сотня дерев зеленкуватого жилавого мармуру з борознистими грубими стовбурами. А дрібніші галузки з крони тих старезних велетів із плином часу покришилися й утворили під кожним деревом шар гострих скалок, жорстви й камінців, подібних до хробачків. Постукавши по стовбурах, молодий чоловік помітив, що вони дають різкий звук, без жодної вібрації. Він проштовхнув ніж углиб забитої в'язким пилом борозни на стовбурі одного з дерев. І враз на нього приснув струмінь води. Стовбур був наповнений кришталево чистою свіжою водою. Упродовж багатьох років по тому спраглі пастухи й погоничі верблюдів приходили до цих стовбурів і прохромлювали тріщини, щоб напитися води. Але якогось дня вода скінчилася й маленький кам'яний ліс зостався зі спорожнілими деревами. Відтак вітряної ночі дерева загули, і тоді всі зрозуміли, що це саме той славетний сад звуків, про який розповідається в казках.

Дзеркало

Він купив дзеркало на ринку Порта Портезе. Овальне дзеркало у світлій дерев'яній рамі з різьбленням у вигляді трояндової гілки. Він установив його на туалетному столику в спальні. Але вперше подивившись у те дзеркало, не побачив свого обличчя. У дзеркалі промайнули постаті двох усміхнених добродіїв, одягнених за модою початку XX століття; потім — руки з гребінцем; далі — частини спальні; нарешті — обличчя покоївки. Промінь сонця і в ньому — метелик. Одразу по тому немовля в пелюшках, яке пані піднесла до дзеркала, щоб малятко себе побачило. Тепер її чоловік, убраний по-військовому. Обличчя жінки, яке поступово вкривається зморшками, а волосся береться сивиною. Потім її син, що вже став дорослим, і теж у військовому однострої. Знову та жінка, уже сама, заплакана. Насамкінець — ліжко, обставлене навколо свічками, і та пані на ньому, мертва, з головою, глибоко втопленою в подушку. Коли дзеркало скінчило повертати зображення, накопичені впродовж стількох років, нарешті в ньому з’явилось обличчя добродія, який його придбав. То був молодик, якого ми бачили спершу немовлям, а тоді — юним військовим і який нині вже старий.

Метелик

Втіхи безперечно втіхи

зазнав я не раз у своєму житті

та понад усе коли з табору я звільнився

в Німеччині

коли я на метелика задивився

вже не жадаючи з'їсти його.

Сцикуни

Солдат Юра дістав поранення в рот під час оборони Москви, коли німці були вже в передмісті Волоколамська. Травма не надто тяжка, але його разом з іншими пораненими вмістили в довжелезний санітарний поїзд, який рушив до Ашхабада, у Туркменістан. Подорож тривала цілий місяць, бо щопівгодини треба було пропускати військові ешелони, які прямували на фронт. Поїзд — кілометр завдовжки. Чимало його пасажирів дорогою помирали, і доводилося їх нашвидкуруч ховати під час коротких зупинок. Спека почалася в Казахстані. Далі вона тільки посилювалася. З вагонів на рейки стікав піт із тисяч поранених у білих простирадлах і сорочках. Так само білою була пустеля навколо станції на Аральському морі. Гори солі. У Москві за казаночок солі брали літр горілки. Тут за п’ятдесят грамів горілки давали відро солі, а коли хто набирав ціле відро, то навіть не звертали уваги. Поранені напхали повнісінькі речові мішки та валізки сіллю, яка потім роз’юшилася по ліжках і