Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра

…Ось бо по семи днях, води потопу вкрили землю. І прибула вода, і сильно збільшилась вона на землі, і покрила всі гори високі, що під небом усім. І вимерло всяке тіло, що рухається на землі: серед птаства, і серед скотини, і серед звірини, і серед усіх плазунів, що плазують по землі, і кожна людина. Усе, що в ніздрях його дух життя, з усього, що на суходолі — вимерло було. І зостався тільки Ной та те, що з ним у ковчезі було.[5]

Ми бачимо маленький паперовий ковчег, що пливе поверхнею води, яка затопила ляльковий театрик.

Якоїсь миті нашого життя падають стіни кімнат і мури країв, які ми бачили й у яких мешкали, і залишаються лише прозорі перегородки пам’яті.

Зі збірки

~ Книга покинутих церков ~

Долина білих церков

Їх було дванадцять, білих церков, що височіли в долині. Найперше повивалювалося скло з усіх шибок, тоді цвяхи почали теліпатися у прогнилій плоті дверного полотна, розіп'ятого на хрестовинах, поїдених шашелем.

Того року, коли дощ лив ціле літо аж до перших ярмарків у жовтні, трухлява деревина геть висипалася з усіх дверей і залишилися самі решітки з довгих дверних цвяхів — прозорі, наче велетенське павутиння. А якогось дня знявся буревій і видмухав навіть оті цвяхи, так що й сліду не зосталося від старовинних дверей.

У церквах стали хазяйнувати птахи, сповнивши нефи галасом і пір'ям, що опускалося з-під стелі на підлогу, наче з крил небесних янголів у польоті.

Певної ночі геть усі церкви раптом звалилися.

Верховинець під Бадією[6], підносячи правицею ціпок, показує вам додолу, туди, де в межигір'ї купи каміння виблискують, наче вкриті слизом велетенські равлики.

Шпарини

/донові Франческо Фускіні/

У П’єтра-Рубб’я був такий дзвін, що дзвонив сам собою, хоч би ніхто й не смикав била. Був тоді серпень місяць, і люди сходилися звідусіль, приносячи з собою ослінчики, або сідали на камені чи просто на траві.

Щопонеділка, точно об одинадцятій ранку, било починало розгойдуватись, а тоді — гупати в дзвін. Від передзвону двигтіло повітря й закладало вуха. Ластівки й горобці стрілами спурхували геть із дзвіниці; деякі з них спохвату залітали в будинки, билися голівками об стіни і дзеркала, гублячи пір’я на ліжка.

Історія дзвону, що дзвонив сам собою, тривала одне літо, а тоді він геть перестав дзвонити, хоч би навіть хто смикав било: дзвін заплішило.

Тимчасом тамтешні мешканці розбрелися по світу, і самі тільки старі залишилися в селі — споглядали, як минає час: небом понад долиною, ген до моря.

Церква вся в тріщинах, двері замкнені на клямку. Неділями старі стають довкола церкви навколішки перед мурами й у шпарини вигукують свої гріхи так, щоб слова долинули до олтаря, на якому лежить ложка, розколотий свічник і куряче яйце.

Малюк, що мешкає в діда серед решти старих, у неділю теж стає навколішки перед шпариною, але одразу починає плакати, бо не може пригадати за собою жодного гріха. На щастя, дід завжди поруч і пошепки йому позичає кілька гріхів.

Чорна пляма

Вуглярі збудували собі хижу, яка правила їм за церкву. Стоси дров утворювали стіни; а стріху зробили з хмизу.

Коли на Успіння Богородиці в середині серпня священик служив відправу, прочани майже завжди тулилися всередині, бо вже дощило, і листя в лісі лопотало під струменями води.

Однієї жовтневої ночі тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року блискавка вдарила просто в церкву й ущент її спалила.

Нині люди з долини збираються тут, аби помолитися навколо чорної плями, де вигоріла земля, а коли зводять очі вгору, то на якусь мить бачать перед собою хижу — якою вона була ще до удару блискавки.

Полуденок

Неподалік від Сольяно власник крамниці, у якій продається все на світі, викупив невелику покинуту церковку в лісі й переобладнав її на склад для унітазів, які він продає у приморські готелі.

Якоїсь неділі зранку він зачинився в колишній церкві, щоб оглянути й перерахувати унітази, вишикувані ярусами вздовж мурів, укритих фресками, які поїла цвіль.

Завершивши ревізію, він усівся коло вівтаря, аби перепочити — аж раптом бачить поруч себе тацю, а на ній парує горнятко й лежать грінки з маслом. Він спантеличено роззирається довкола, бо саме того ранку не поснідав. «Розважмо: я ввійшов сюди сам і зачинив за собою двері на засув. То хто ж оце приніс?» Від того дня в нього в голові рояться думки, яких він доти не мав.

Слова всередині каменя

У підпіллі священицького дому Каноніка дель Розаріо знайшли мерців, що відійшли — як були — сидячи. Усі вони мали на ногах барвисті шкарпетки, які ото в давніші часи плели з решток зношених светрів.

З дірки у фундаменті вивалився чудернацький камінь, що насправді був тільки подібним до каменя. Згодом з’ясувалося, що то книжка, чи пак — груба книга, зшита міцним шпагатом.

Голландський професор, обстеживши й вивчивши знахідку, визначив, що йдеться про щоденник святого, колись похованого в церкві, але мощі якого давно викрали. За рік досліджень, озброївшись товстими, як дно пляшки, лупами, професор спромігся дещо прочитати в камені. Перш за все оці слова: «Понад самого Бога нема нікого».

Вівця

Монастир лежить у самісінькому кінці ґрунтового шляху, помережаного відбитками овечих копит, бо в травні ті загрузали тут у багнюці. Останній чернець помер стоячи, прихилившись до колони.

Рік тому монастир узяв в оренду вівчар, що ціле літо сидить на цямрині колодязя посеред двору й торкає ціпком овець, які скубуть траву навколо нього.

Господар, синьйор із П’яченци, приїхав на Успіння Богородиці в середині серпня, аби подихати свіжим повітрям. Він сидить під причілком, обіпершись на військову розкладайку й, заплющивши очі, потягує пиво з пляшки. Упродовж усього дня вони з вівчарем вряди-годи обмінюються поглядами, ані слова один до одного не промовляючи.

Коли одна з овець, покинувши щипати траву, іде лащитися до синьйора з П’яченци, вівчар негайно спускає собаку, щоб той повернув її назад у двір. Вівця зараз піднімає голову й не знає, на кого зважати. Раптом вона кидається у двері під склепіннями й забігає в церкву, між розкидану по підлозі картоплю й порожні пляшки.

Спершу собака, потім