Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Під час зупинки командир батальйону капітан фон Бріксен, молодий офіцер, зібрав командирів усіх чотирьох рот та призначив точну годину завтрашньої, останньої наради. І вже тоді солдати, слухаючись приглушених команд, повернули ґрунтовою дорогою. Один взвод за іншим розосереджувалися на відкритій місцевості, пошрамованій вирвами від гранат на кожному кроці, і зникала у темряві разом із тихим брязканням зброї. Скоро ми залишились самі.

Провідник ішов поруч зі мною; я розмовляв із ним про наші майбутні позиції. Чи широкі там траншеї, чи Шмідтхен залишив для мене гарний бліндаж із дошками, на яких можна влягтися, чи є у бліндажах польові пічки і чи достатньо вони теплі, щоб ми могли висушити речі, бо вже починався дощ, хоча і не дуже сильний. І я подумав, що затишні штольні, які заходять глибоко в землю, це дуже хороший винахід, і що ми, мабуть, вже не скоро знову таке побачимо, і також, що мені краще виспатись наперед за наступний день. Десь попереду ми почули, як стукотять кулемети, а зліва від нас, на певній відстані, з великим інтервалом вибухали гранати; ми розрізняли ці звуки, як раніше розрізняли гербові мітки. І все ж панував відносний спокій, який ми сприйняли за хороший знак.

Так чи інакше, нам треба було швидше дістатися позицій, бо кулемети вже починали насвистувати свої мелодії прямо над нашими головами. До того ж нам не можна було перетинати передню лінію до наступного вечора.

— Довго ще йти? — запитав я в нашого провідника.

— Ні, ні, ми майже на місці.

Раптово він зупинився й обернувся. Виявилося, що він помилився: дорогою ми мали побачити лінію траншей, яка вигиналася вліво. Тож ми повернули назад. Через деякий час ми помітили розколоте дерево, яке вже проходили, і зрозуміли, що знов заблукали. Наш провідник вдруге зупинився та озирнувся довкола. Від мого спокою не залишилося й сліду, я почав хвилюватися та гаркнув на нього. Тоді він спіткнувся та впав у вирву, і я вирішив, що краще залишити його в спокої. З темряви потягнулася довга колона людей, навантажених речами; ми гукнули до них та почули у відповідь:

— Ми самі заблукали!

Чорт забирай! Що ми могли зробити в цій невідомій місцевості? Люди втомлювалися, вони ковзали по багнюці та дедалі частіше хтось провалювався у вирви і з прокляттями дряпався назад. Нещодавній спокійний марш перетворився майже на гонитву, всі стали похмурими та дратівливими.

Ми наблизилися до місця, яке вже мали проходити раніше. Вибухи спочатку лунали зліва від нас, а тепер прямо перед нами і навіть зовсім близько. Ми зупинилися, аби визначити точніше, і тоді вони припинилися. Тож ми пройшли ще трохи далі, перестрибнувши напівзруйновану траншею, про яку провідник сказав, що начебто пам’ятає її. З останньою надією я послав його на сотню метрів вперед — простежити, куди вона веде. Майже одразу я пошкодував про це, адже якщо він не повернеться, ми залишимося тут зовсім безпорадні.

Взводи поскладали зброю докупи та зібралися довкола величезного окопу, на краях якого вони посідали, поставивши поруч кулемети та свої ранці. Ми зі Шпренгером також знайшли собі маленьке відгалуження, що прилягало до окопу, наче балкон, звідки можна було дивитися вниз у темні глибини. Тут ми вирішили дещо перепочити, аби рушити далі на пошуки зі свіжими силами.

Раптом знову почулися вибухи. Здавалося, що розриви гранат ближчають. Ми почули довгий свист, який різко обірвався, після чого з оглушливим звуком пролунав удар. Потім другий. Чорт забирай, це було настільки близько, що ми відчували кожен вибух, і не слабкий відзвук, а різкий свист, із яким гранати врізалися в податливий ґрунт і розліталися на уламки. Це було досить неприємно.

Зрештою, прогриміло зовсім поруч. Я почув крики неподалік від себе і озвався до того, хто кричав.

— Що сталося?

— Мене поранено!

— Куди?

— Нога, нога!

Мені здалося, що в такому глибокому окопі це неможливо, тож я підвівся й запитав:

— Куди влучили?

— Сюди, нижче коліна!

Я стягнув чобіт із темної постаті, яка зіщулилася біля мене, і просунув пальці крізь густий шар землі, яка налипла на штанину. Жодного отвору немає. Мабуть, це був рикошет.

Поки я розмовляв із пораненим, зігнувшись над ним, у повітрі знову щось задзвеніло, все ближче й ближче, і раптом, за долю секунди, кожен відчув із упевненістю, від якої зупиняється серце: зараз станеться щось жахливе.

— Розійтись! Розійтись!

Я знову кинувся до своєї ніші, перекотився через Шпренгера та, підібравши руки й ноги, втиснувся обличчям у землю. І тоді з пекельним гуркотом прогримів вибух, подібний до виверження вулкану, так що кожному здалося, ніби влучили просто в нього. Я теж на мить відчув цей майже тілесний біль, разом із яким промайнула думка, що я все ще живий.

Але те, що я побачив зі своєї маленької ніші, з цього балкону, з якого я дивився на зяяння окопу, наче на жахливу арену, це було наче удар ножем у серце, від якого мене ніби спаралізувало, і я став зовсім безпомічним: наче яскравий спалах у кошмарному сні. З цією гранатою прилетіла смерть, яка увірвалася в самісіньку гущавину людських тіл.

У моїй голові досі застрягло це видовище. Окоп схожий на кратер, наповнений густою молочно-білою хмарою. Зграя скрючених тіл дряпається нагору крутими стінками, і я дивлюся на них зверху, на примар, які лізуть з усіх боків у цілковитій темряві. Земля випромінює якесь чаклунське ядучо-рожеве світіння. Це згорають боєприпаси до кулеметів, які поглинають довгі язички вогню, перемішуючись зі спалахами сигнальних ракет у підсумках. Але що це — те, що звивається у червоному полум’ї, громіздке і неоднорідне, немовби хоче вибратись на поверхню, прикуте до землі з диявольською силою? Невже це маса тіл, які корчаться, наче амфібії у киплячому морі, наче прокляті в дантовому Пеклі? Всім серцем я хотів би геть прогнати це видовище, але натомість затамовував його до найменших деталей.

Так, це важкопоранені. І тепер, тільки тепер, після цієї вічності, яка тривала не більше двох секунд, вони почали усвідомлювати, що сталося. Страшний багатоголосий зойк розірвав повітря, хриплий і пронизливий, уривчастий і протяжний, бунт сотні глоток проти одного жаху. Жодного слова, лише звуки, але звуки, які замінюють будь-які слова і які, наче дикі звірі, прориваються через загорожу, що відділяє нас від прірви.

Це вже занадто! Я вистрибую й кидаюсь у темряву, геть від окопу, наче за мною женеться сам Сатана. Я ніби втратив розум; лише через деякий час, про який я нічого не можу сказати, я усвідомив,