Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Вбито Бабія 25 липня 1934 року, о годині 7.15 ранком, коли він ішов вулицею Личаківською у Львові. Атентатник віддав до нього два постріли; один із них схибив, а другий поцілив Бабія у висок і він негайно помер. Як виявилося тоді, Бабія охороняли два таємні аґенти польської поліції, які кинулися за атентатником, щоб його спіймати. Бачачи безвихідність утечі, атентатник вирішив убити себе пострілом в уста. Але він тільки важко поранив себе і його відставлено до тюремного шпиталя. При пораненому знайдено особистий документ на прізвище Павло Савчук, і тому преса поінформувала, що так називається виконавець атентату на Бабія.

Прийшовши до свідомости, атентатник признався, що він убив Бабія з наказу ОУН та що насправді він називається Михайло Цар, родом з Поздимира. 17 серпня 1934 року М. Цар від рани помер.

Слідство і судовий процес виявили, що наказ виконати смертний присуд Революційного Трибуналу на дир. Бабія дав Крайовий провідник ОУН Степан Бандера, але вирок виконано щойно кілька тижнів після арештування Бандери у зв'язку з убивством мін. Пєрацького. Атентат організував Роман Мигаль з наказу організаційного референта КЕ ОУН Івана Малюци. Наказ передав Осип Мащак, що йому Малюца підпорядкував Мигаля. День перед атентатом Мигаль показав бойовикові Цареві дир. Бабія.

На початку липня 1934 року атентат на Бабія організував, разом із Королишином, бойовик Євген Качмарський, але замаху тоді не виконано, бо майже в останню хвилину Качмарський спостеріг, що Королишина обсервують поліційні аґенти, які берегли Бабія.

У „Бюлетені КЕ ОУНнаЗУЗ” чч. 6-7 за квітень-липень 1934 р. було опубліковано заяву, що дир. Бабія вбив бойовик ОУН з наказу та подано причину смертної кари.

Відповідаючи на напади української опортуністичної преси, яка робила з дир. Бабія невинну жертву терору ОУН, Провід ОУН ставив запит: чим же дир. Бабій кращий за Романа Барановського? Чи тим, що Барановський видавав у руки поліції провідних членів ОУН, а Бабій тільки підозрілих у приналежності до ОУН гімназійних учнів? Далі, коли Барановський тільки сам був донощиком, то Бабій намагався вирощувати з української гімназійної молоді цілий загін поліційних співпрацівників. У зв'язку з викриттям шкідницької ролі Барановського, українські політики робили закиди Організації, чому вона, як бойова формація, завчасу не викрила його і не ліквідувала, коли ж ОУН виявила і покарала іншого донощика – Бабія, то ті самі опортуністичні політики почали виступати в його обороні, захищаючи „невинну жертву перед терором ОУН”.

Безперечно, боротьба з провокацією і донощицтвом – це найболючіша справа кожної революційної організації, бо при цьому доводиться карати смертю не ворога-наїзника, а таки свого земляка. Але це – неминуча конечність, на яку звертав увагу ще стародавній байкар, кажучи, що жадна сокира не вирубає лісу без топорища, а тому й завданням лісу є не допустити, щоб котресь із його дерев дало свою галузь на топорище до сокири. Донощики і провокатори завжди були грізнішими для революційної боротьби, ніж явний ворог, тому кожна революційна організація мусить поборювати донощицтво і зраду найрішучішими засобами.

СТАНОВИЩЕ НА ЗУЗ ТА ОУН В ОЦІНЦІ ОБ'ЄКТИВНОГО ПОЛЯКА

Для українця, який з власного досвіду знає відносини на західньо-українських землях під польською окупацією, вислів „об'єктивна польська оцінка української справи та ОУН” звучить парадоксально. Бо тогочасна польська преса, очолена непересічне шовіністичним і україножерним краківським щоденником „Ілюстровани Курієр Цодзєнни” (загально відомий тоді під скороченням „ІКЦ”), у відношенні до українців, а вже зокрема до ОУН, завжди висловлювала такі крайньо ворожі і такі тенденційні погляди, що про якусь об'єктивність з їхнього боку годі було мовити.

Одначе, якщо об'єктивні голоси польської преси про становище українців під польською окупацією та про ОУН справді були „білими круками”, то все ж таки, треба ствердити, вони деколи траплялися. Для всебічного висвітлення ОУН і її боротьби такі голоси ворога заслуговують на особливу увагу і тому ми зацитуємо їх на цьому місці.

Під цим оглядом гідною уваги є насамперед стаття п. з. „П'ять хвилин перед дванадцятою”, надрукована в часописі „Бунт Млодих” з 20 грудня 1933 року.

На початку цієї статті автор стверджує, що останньо відносини між поляками й українцями погіршилися і що нині в цьому відношенні вже немає політики, а є тільки, з одного боку, польська поліція, а з другого – Організація Українських Націоналістів. Далі він пише дослівно:

„Звалювання вини на українців чи на чужі сили носить тавро песимізму не тільки з уваги на очевидну штучність такого вияснювання подій, але також з уваги на наші політичні здібності. Ствердження факту, що ми досі не зуміли розв'язати української проблеми і то в той час, коли становище за Збручем нам цю розв'язку дуже полегшує, – компромітує не українців, а тільки нас. Це доводить, що ми не вміємо дати собі ради з важливими проблемами національних меншостей. Ми не вміємо впливати на українське населення, не вміємо защепити йому політичного реалізму та звільнити його з чужих[227] впливів. Це є найкращим доказом, що наша політика є банкрутом.

„Лише наша політика, лише ми, як державний нарід, несемо відповідальність за це. Тільки в наших переможних і правлячих руках лежить ініціятива: ми не вміємо віднайти якоїсь прямої лінії, не можемо знайти якоїсь спільної підстави, що лучила б нашу державу з її народами. Ось низка окремих фраґментів: насамперед спроби асиміляції, побудовані на половинчастості і через це вже заздалегідь засуджені на невдачу. Ми зліквідували українські катедри у львівському університеті і цим дали причину для постання українського таємного університету. Ми вхопилися за колонізацію, хоч мали досвід у Познаньщині, щоб уже по кількох роках побачити, що групи колоністів без дальшої державної підтримки втікають назад, або українізуються. Ми заборонили українські написи на станціях, на квитках, на роздоріжжях, хоч підручник політики навчає, що це викликає тільки подражнення і хвилювання місцевого населення, й більш нічого. Ми зутраквізували[228] більшість українських шкіл, не зважаючи на протести населення, яке бачило в цьому наступ на свої права. Воно ніяк не хотіло змінити своєї думки й зрозуміти, що цим ми хочемо тільки зарезервувати йому місце в польській культурі.[229] Ми забували, що в такій атмосфері виклади польською мовою не можуть довести до наближення, а навпаки, ще більше викликатимуть тертя. А потім – ми шукали інколи й порозуміння. Та для цієї мети ми вишукували серед українців морально найслабші та найменш відповідальні одиниці й впихали їх до сейму. Такі одиниці