Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
І саме так, як жадна нормальна людина не ставить твердження, що краще б було, коли б Христос не виступив із своєю наукою, бо тоді не було б Юди, і не стане винуватити християнства в тому, що воно „неодмінно” виростило Юду, – так само не повинно бути здорово думаючої людини, яка запевняла б своє громадянство, що було б краще, щоб не було в нього підпільно-революційної боротьби за своє визволення, бо тоді не буде провокаторів та агентів ворожої поліції, та звинувачувань революційного підпілля в вирощуванні провокаторів і вислужників ворогові.
Як ми уже згадали, ОУН і морально, й активно завжди поборювала провокацію та вислужництво ворожій поліції. Одначе цікавим є, що ті самі, хто звинувачував ОУН у тому, що нібито вона сприяє вирощуванню провокаторів і поліційних донощиків, – ті самі українські політичні діячі з найбільшим галасом завжди підносили лицемірний „протест”, як лише ОУН карала котрогось виявленого провокатора чи донощика. Значить, вони цілком не бажали винищення тих неморальних проявів, якими є провокаторство і донощицтво на службі ворога, а навпаки, вони брали в оборону провокаторів і донощиків та домагалися для них безкарности. Тому й увесь галас із приводу розкриття провокаторської роботи Романа Барановського українські партійні діячі зчинили виключно з метою компромітувати ОУН як свого політичного противника.
Мета, що її поставили перед собою ті партійні політики, зчиняючи галас про „просякнення ОУН провокаторами”, примусила їх теж перекручувати або бодай тенденційно насвітлювати окремі факти.
І так, наприклад, хоч сам Р. Барановський на процесі цілком виразно заявив, що на службу до польської поліції він пішов щойно після того, коли Революційний Трибунал УВО осудив його і викинув з лав УВО, себто, від червня 1929 року, та що від початку того ж року він уже не був членом УВО, а членом ОУН взагалі ніколи не був, і хоч цей факт підкреслив теж в офіційному комунікаті Провід ОУН, то в українській опортуністичній пресі далі вперто повторювано, як факт, вигадку Барановського, яку він подавав польській поліції, щоб підбити собі ціну, а саме, що в час служби для поліції він нібито був одночасно членом Крайової Команди УВО та Крайової Екзекутиви ОУН. В аспекті такого перекручування фактів, з метою компромітувати українське революційне підпілля, згадана преса повторювала також іншу неправду, а саме, що посла Голуфка і поліційного комісара Чеховського вбито нібито з ініціятиви й під керівництвом Романа Барановського, дарма, що Барановський до тих двох атентатів не мав жадного стосунку. Навпаки, він ніяк не міг довідатися, хто з бойовиків ОУН убив Голуфка і Чеховського, а через те попав у підозріння польської влади, що він насправді не „нурець” польської поліції в українському підпіллі, а „нурець” того ж підпілля в польській поліції. За те він був суджений польським судом.
Отож, Романа Барановського ніяк не можна порівнювати з Азефом, який, бувши аґентом царської поліції, був одночасно справжнім керівником бойового реферату підпільної російської партії соціял-революціонером, чи з Маліновскім, який був аґентом царської поліції і заразом офіційним представником большевицької партії в російському парляменті та членом проводу підпільної партії большевиків.
Вже з цитованих вище уривків статті у львівській „Меті” видно, як дуже українська опортуністична преса перебільшувала розміри язви вислуговування ворожій поліції серед українців. Автор цитованої статті стверджує, що процес проти Барановського виявив аж п'ять поліційних донощиків серед українського студентства. Він припускає теж, що їх було більше, скажімо, ще два рази по п'ять, – і робить висновок, що ОУН так просякла поліційними провокаторами, що являє собою „небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації”. В дальшому той самий автор подає, що „найменше кожний третій (російський) соціял-революціонер був конфідентом охрани” та докладно описує ролю Азефа й Маліновского. При іншій нагоді в цитованій нами пресі згадується повідомлення польських газет про те, що під час дослідження історії колишнього польського підпільного руху стверджено на підставі документів кол. російської й німецької поліції, що понад 300 членів підпільної польської бойової організації ППС були одночасно на службі російської чи німецької поліції й видавали окупантській владі своїх товаришів. То чи можливо, за об'єктивного розгляду справи, твердити, що українська підпільна організація є „зразком небувалого в історії провокаторства”, якщо в ній було приблизно кільканадцять вислужників ворожої поліції? Навпаки, щиро боліючи над прикрим явищем, що й серед українського народу знайшлося можливо яких два десятки поліційних Юд, об'єктивно, спираючись на факти, належало таки визнати, що розміри гидкої язви юдиної роботи на службі ворога були серед українців у багато разів менші, ніж серед москалів чи поляків. Таке об'єктивне ствердження повинна була зробити, згідно з правдою, кожна тодішня українська газета, яка писала про ці справи для того, щоб з одного боку – звернути увагу і підпілля і українського громадянства на грізну небезпеку від донощицтва і провокаторства, а з другого – щоб не знецінювати моральної сили українського народу та не підривати його довір'я до себе самого. Коли ж українські політики повели себе в цьому випадку цілком інакше, то це вказує, як вони полювали на кожну нагоду, щоб тільки компромітувати український націоналістичний рух в опінії свого власного громадянства.
Над цими справами ми зупинилися окремо тому, що як донощицтво й провокаторство, якими залюбки користувалася ворожа поліція, так і безсовісне використовування їх українськими опортуністами для компромітування підпільно-революційної боротьби в опінії власного громадянства, – це одні із тих супротивних явищ, з якими доводилось українському націоналізмові тих часів вести боротьбу за ввесь час його дії.
БОРОТЬБА З КОНФІДЕНТСТВОМ І ПРОВОКАЦІЄЮ
ОУН
