Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

що Микола має тікати за кордон, Олексій Костянтинович Толстой роздобув йому чистий бланк паспорта, підписаний калузьким губернатором Арцимовичем. У цьому паспорті можна було назвати його власника ким завгодно. Наприклад, калузьким міщанином, або купецьким сином, чи якимось різночинцем, що вийшов з дворянського стану. Тоді, маючи російський паспорт, Микола в будь-якому разі зберігав би за собою російське підданство. Та оскільки Миклухам здавалося, що для надійності псевдонім повинен звучати «по-закордонному», вони, не відаючи, чим це може обернутися потім, зупинилися на «уродженому в калузькій губернії іноземнопідданому». Тому, до речі, навіть у жовтні 1870 року, коли Миколі Миколайовичу давно все простили й він вирушав у свої перші мандри на «Витязе», йому знову довелося покинути Росію без російського паспорта. «У мене, — писав він, повертаючися з мандрів через двадцять років, — замість паспорта «відкритий аркуш», виданий мені Міністерством закордонних справ…» Щоб одержати нормальний паспорт, спочатку він повинен був через сенат узаконити своє нове прізвище, але для цього всі Миклухи мали стати Миклухо-Маклаями й таким чином підтвердити, що Микола Миколайович їхній кровний родич і тому е. російським дворянином. Таку складну процедуру їм пощастило здійснити лише в 1883 році.

В усіх статтях і нарисах про Миклухо-Маклая, видрукуваних у Росії за життя вченого й аж до Жовтневої революції, про все це, одначе, не говорилося жодного слова, оскільки це означало б, що російські власті потурали особі, яка тривалий час проживала за фіктивним документом, що згідно з законом каралося каторгою. Царська цензура, певна річ, пропустити такі подробиці не могла. Очевидно, тому й пізніше біографи вченого, які не мали ніяких матеріалів про втечу молодого Маклая до Німеччини, пояснювали те, що він чомусь п’ять років не бував у Росії, не побоюванням арешту й каторги, а постійним браком грошей на канікулярні поїздки до Петербурга. Матеріальні труднощі справді в студентські роки завжди дошкуляли йому. Він писав матері 28 червня 1864 року:

«Ви пишете мені, щоб я економив гроші. А що я не тринькаю їх, напишу Вам свої витрати за минулий місяць. У травні я витратив на квартиру, харчування, молоко, черевики… і всякий дріб'язок 33 флорини, тобто близько 19 крб. сріблом, але не забудьте, що сюди я враховую й книжки, на які я витратив 8 флоринів (близько 4 крб.), і черевики (6 флоринів — близько 3 крб.), так що на квартиру й моє утримання н витратив 12 крб. Це не так багато. Я міг би, звичайно, ще менше тратити. На одежу я нічого не потратив, добре, що Ви були такі ласкам! й дали мені досить чорних ниток, але з трьох голок я одну загубив…»

Потім через якийсь час пише знову:

«Мій чорний сюртук геть розлазиться; нитки міцніші за сукно, і коли зашиваєш якусь дірку, вона від цього розлазиться. Треба буде намовити собі нову пару, — це коштуватиме близько 70 флоринів (близько 40 крб.). Хоча побачимо, я сам ще не знаю скільки. Потім… братиму уроки англійської (усе збирався й досі не зібрався) — це обходитиметься 1 флорин за урок (60 коп.) — можна терпіти! А ще заплатити за лекції, досить багато. І все плати, плати!..»

Ясно, що юнакові жилося не солодко. На брак грошей він скаржився майже в усіх своїх листах з Німеччини. І все-таки не це було причиною того, що він не міг бувати дома на канікулах. Щоб хоч раз на рік побачитися з сином, така віддана й діловита мати, як Катерина Семенівна, грошей на його приїзд у Петербург якось би знайшла. Та й не так багато на це було треба, принаймні значно дешевше, ніж провести канікули в Європі.

Загроза арешту — ось що зупиняло Маклая. «Я тільки в тому разі приїду до Петербурга, — писав він, — якщо буду певен, що мене через місяць, місяців півтора знову випустять з нього». А такої певності у нього, на жаль, не було всі п'ять студентських років.

(обратно) 43

У ранньому дитинстві Маклай тричі нездужав на скарлатину, переніс важку форму гнійного плевриту, після чого його возили в село й відпоювали молоком з-під корови. Мабуть, він випив його тоді стільки, що все життя потім не міг терпіти молочного запаху. Та молоко все-таки пив, розуміючи, що воно потрібне для здоров'я.

(обратно) 44

Обдарована поетеса й драматург, королева Румунії Єлизавета листувалася з Левом Мечниковим і називала його кузеном, оскільки той признався їй, то в ньому також тече кров румунських королів. У свою чергу Єлизавета доводилася рідною племінницею великій княгині Єлені Павлівні.

(обратно) 45

Одну з таких станцій згодом було створено в Севастополі, на базі якої потім заснували нинішній академічний Інститут біології південних морів.

(обратно) 46

Спостерігаючи за життям російського вченого у своєму палаці в Бюйтензорзі, добродушний дома старий Джемс Лаудон бачив, що його молода дружина Лючія, недавня італійська актриса, не байдужа до Маклая, але в той же час йому здавалося, що у мандрівника роман з його старшою донькою від першого шлюбу — Андрієнною. Вечорами Андрієнна часто грала Маклаєві на фортеп'яно його улюблені вальси Шопена і Штрауса, співала романси й декламувала вірші німецьких поетів. У відповідь він написав олією її портрет і подарував їй також написані в Бюйтензорзі дві свої картини — новогвінейський пейзаж і квітучу пальму таліпот, — котрі потім, через сім з половиною десятиріч, якимось чином попали до колекції картин першого президента Індонезії Сукарно.

Насправді ж Маклай закохався в Лючію. Уперше в житті дозволив собі таку розкіш, в чому потім глибоко розчарувався й надовго обізлився на все жіноцтво. Лючія не оцінила його почуття. Вона скористалася своїм становищем всемогутньої генерал-губернаторші тільки для легковажного флірту. А він покохав її насправді, наївно гадаючи, що старому Лаудону вона не пара. Так воно, звичайно, й було. Лаудону Лючія годилася в дочки, і ніякої справжньої любові між ними не було. Але молода жінка, певно, надто дорожила своїм становищем у вищих колах, що Маклай