«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Наказ енкаведиста викликав у моїх батьків стан цілковитої розгубленості. Тато пробував щось заперечити чи вияснити, але йому жорстко сказали сісти в кутку і закрити рота. В домашніх капцях на босу ногу, вкрай спантеличений, він сів на крісло і нервово закурив.
По хвилі до квартири вбігла хижого виду носата жінка у військовій формі: гімнастерка, ремінь, чоботи, синя беретка з червоною зіркою. Уперше я зблизька побачив подібну солдатку — обличчя вже не молоде, втомлене, землистого кольору, на поясі висить важка кобура нагана. Мов скажений лис, стала люто наскакувати на мою бідолашну маму, що в нічному халатику оторопіло завмерла посеред кімнати. З бундючною самовпевненістю знавця, а насправді недоладною, ламаною польською мовою, гострим тоном наказала мамі одягтися. Поправляючи кобуру, увійшла за ширму, нібито допомагати мамі, а насправді провести особистий обшук. Потім короткими, злими репліками безупинно підганяла: «Давай бистра! Не вазісь! Давай бистра! Бистра!». Абияк одягнену маму потягли за рукав до порога квартири, де вже чекав конвой, щоб повести далі.
Як тільки маму вивели з хати, батько рішуче підвівся і твердим голосом запитав, куди нас забирають.
Нікуди, — відповіли йому. — В списках ні вас, ні хлопця немає, сидіть собі тихо, не заважайте.
Але така відповідь, вочевидь, і їх самих не задовольняла. Адже вивозили людей не вибірково, а цілими сім'ями, нікого залишаючи, ні дітей, ні навіть хворих та немічних. Енкаведисти підійшли під яскраве світло люстри, ще раз перечитали машинописний список. Між ними виникла суперечка. Не сходилася мамина форма по-батькові. Замість потрібної Августинівни значилася якась Антонівна. Не співпадала також національність. Один з «тройки» запримітив, що п'ятий номер будинку надрукований машинкою невиразно, скоріше ця цифра скидається на п'ятнадцять. Решта, правда, зійшлося, з роком народження включно. Суперечка закінчилася фразою: «Хватіт, нет времені разбіраться. Бєрьом!».
Енкаведисти вийшли з квартири, а я вибіг слідом за ними. Нічна вулиця зустріла прохолодою і тишею, чувся лише легкий шум працюючих автомобільних моторів. Від початку Клепарівської до цегляного муру старого єврейського кладовища (зараз там Краківський ринок) вервечкою стояли криті вантажні автомобілі з включеними двигунами. Біля кожного з них стовбичив конвоїр, озброєний гвинтівкою з незвичним довгим шпичастим багнетом («русский штык»). Додатково початок і кінець автоколони перекривали патрулі, щоб не пропускати нічних перехожих» А з будинків зліва і справа енкаведисти виводили групками призначених для вивезення людей, переважно польських жінок з дітьми. Чоловіки їхні перебували або в полоні, або в ув'язненні, або за кордоном. Деякі жінки мали в руках невеличкі клуночки. Їх усіх вправно і швидко енкаведисти висаджували у кузов. Відбувалося це у повній тиші, ніхто не кричав, не плакав, не протестував. І щоб це, зрештою, дало?
Я стояв біля крайньої автомашини, не знаючи, куди поділася мама. Темінь ночі та щільне брезентове накриття приховувало середину кузова. Ззовні нелегко було що-небудь вгледіти. Люди щільно сиділи там на дощатих поперечних лавках.
Говорити їм не дозволяли. Раптом я почув з темряви лагідний материнський шепіт:
Йди додому, синку. Не стій тут, не мерзни.
Конвоїр стрепенувся і гаркнув: «Нє разгаварівать!». Він повернувся до мене і погрозливо нахилив у мій бік «тригранний штик». Я непорушно залишився на місці.
І знову долинув лагідний шепіт:
— Йди додому, не мерзни. Мені стане легше, як ти підеш додому. Прошу, йди до тата.
Я послухав її голосу і вернувся додому. Нічний гармидер біля нашої квартири розбудив найближчих сусідів. Двері залишилися незамкнені. Валах, Шнеєбаум, Щур та іще хтось заглянули, цікавлячись, що в нас трапилося. Підійшов Мусьо Штарк, якого ми мали за приятеля дому. Від нього сподівалися почути слова співчуття, розради чи потіхи, але на звістку, що маму забрав НКВД, Мусьо відразу зблід і тут же мовчки втік від нас. Інші співчутливо зітхали, бубніли скоромовкою щось невиразне і теж швидко зникали. Так ми з татом залишилися самі. Хоч на дворі стояла ще глупа ніч, спати нам не хотілося. Приголомшені нещастям, сиділи ми принишклі за столом у глибокій зажурі.
Неждано-негадано зайшов до кімнати Мойсей Блязер. Він прийшов не потішити нас, а вияснити конкретні обставини і причину депортації мами. Блязер твердо сказав, що нема в нього сумніву: з мамою трапилася помилка. Він прискіпливо уточнив найменші деталі та нюанси поведінки енкаведистів. Особливо його зацікавило, що вони говорили, коли засперечалися. Кожне слово Блязер, мов пробуючи на зуб, розглядав у всіх можливих ракурсах. Його чіпкий єврейський розум шукав виходу.
Накінець Блязер поцікавився, чи є вдома якісь мамині особисті документи. Вияснилося, що в шухляді залишилася завірена виписка з метрики.
— Якраз те, що треба! — вигукнув утішений Блязер.
— Їдемо, — сказав він рішуче до батька» — негайно їдемо, зволікати не можна, дорога кожна хвилина.
Потім не раз в сімейному колі згадували драматичні події тієї ночі та вирішальну роль Мойсея Блязера.
Удвох з батьком вони поспішали на сусідню вулицю Яховича, де жив знайомий візник. У Львові на той час ще збереглися приватні фіакри — легкі кінні пасажирські екіпажі. Батько з Блязером поїхали фіакром вверх Городоцькою, проминули головний вокзал і зупинилися аж за три кілометри від нього, у п'ятому парку. Там немає будівель, а лише з десяток запасних колій. В історії Львова цей п'ятий парк відіграв зловісну роль. За десять років (1940-1950) звідси в «товарняках» було відправлено у різних напрямках майже 90 % корінного населення міста, не враховуючи єврейського населення, частина якого була вбита на місці, а інша — вивезена через п'ятий парк на фабрики смерті.
Мойсей Блязер залишився разом з візником чекати у фіакрі, а підбадьорений ним батько пішов на територію парку. На колії стояв готовий до відправки завантажений ешелон. По мири метру ешелон
