Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
„А, може, е тут щось із геології? Як відомо, пребагаті поклади нафти зберігаються непомітно під поверхнею землі сотні літ, аж поки якийсь щасливий свердляр не видобуде їх наверх. Отак нашим свердлярам Петлюрам і Грушевським, вдалося викликати вибух енерґії українського народу. Не перечу, що цей раптовий вибух може бути незрозумілим не тільки для вас, поляків, а й для частини українського народу, яка вважає це за якусь „ґалюцинацію”, як це ми чули тут від Мотики. Та це не змінює суті справи. Тут не треба шукати аналогій з польським, ірляндським чи якимось іншим революційним рухом. Український революційний рух е рухом самостійним, природнім, хоч і пливе він сьогодні ще незрозумілим для нас річищем. Чи спроможні ви, панове судді, зрозуміти ту „ґалюцинацію” українського народу, коли він, збудившись ранком першого листопада 1918 року, побачив на ратушевій вежі у Львові синьо-жовтий прапор?”
Уривок з промови оборонця д-ра Глушкевича
„... Які ж це він (Мотика) подає мотиви того, чому він вважає ідеологію та боротьбу ОУН за шкідливі? Подає він якісь шляхетні мотиви? Ні! При оцінці підпільної революційної організації він керується тільки низькими, чисто утилітарними спонуками й „арґументами”: уряд, мовляв, замикатиме нам школи, розв'язуватиме господарські інституції, ну і – я додам – про теплу посаду буде трудніше. Я не маю змоги зрозуміти, як таким способом може підходити до таких справ молода людина!..
„А при кінці я хочу докинути до глибоких думок доктора Старосольського ще кілька не своїх, а чужих думок, бо справа, яку розглядаємо, справді небуденна. Так, наприклад, широко відомий французький психолог Лє Бон каже: „За одиницями, що діють, стоять ґенії або демони, що їх ведуть. Одиниці є тільки знаряддям правильної чи неправильної ідеї і масової суґестії, які посувають людьми, як фіґурками по шахівниці. Самі фіґурки вірять, що вони мають вільну волю; та насправді вони є під примусом. Ми були б занадто дрібні, якщо б ми за рухи народів робили відповідальними одиниці...”
Останнє словопідсудних
Після промов оборонців і перед відходом на останню нараду суддів, голова суду спитав підсудних, чи вони хочуть сказати своє останнє слово.
Дмитро Данилишин відповів: „так”. Піднявшись, він спокійно й голосно заявив:
„Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої Неньки України!”
Василь Білас також скористався з права останнього слова і заявив:
„Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний”.
Підсудні Жураківський і Коссак відмовилися від останнього слова.
ПРИСУД ТА ЕКЗЕКУЦІЯ
22 грудня 1932 року, після півгодинної наради суддів, проголошено присуд: Дмитро Данилишин – кара смерти; Василь Білас – кара смерти; Маріян Жураківський – кара смерти; Зенон Коссак – справу передається звичайному судові.
Засуджені прийняли присуд цілком спокійно. Д-р Старосольський зразу ж висунув домагання, щоб суд вислав прохання до президента польської держави про уласкавлення. Прокурор виступив проти цього домагання, а після хвилини поправив свій спротив домаганням, щоб суд відмовився вносити прохання про уласкавлення в справі Данилишина і Біласа, а в справі Жураківського, щоб вирішував, як уважатиме, за відповідне. Данилишин і Білас заявили, що вони про жадне уласкавлення не просять. Після наради суд вирішив вислати телеграфічне прохання про уласкавлення для всіх трьох засуджених на кару смерти.
О годині 5.05 після обіду прокурор повідомив, що президент уласкавив Жураківського, замінюючи йому кару смерти на 15 років тюремного ув'язнення, натомість кару смерти для Біласа й Данилишина затвердив. Згідно з постановою польського закону, присуд смерти мав бути виконаний до 24 годин після його проголошення.
Засуджених на страту відпроваджено до окремої камери. Матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина, дозволено побачитися востаннє з сином і братом по п'ять хвилин з кожним окремо. Після цього засуджених відвідали оборонці. Вночі в'язничний душпастир отець д-р Богдан Липський висповідав обидвох, запричастив і провів з ними решту ночі. Вранці о годині 6.30 засуджених виведено на тюремне подвір'я під шибеницю. Данилишина повішено першим, а після кільканадцяти хвилин – Біласа. Вийшовши на ешафот, Данилишин заявив дзвінким голосом: „В цій хвилині я не маю жадних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!” Білас попрощався з життям окликом: „Хай живе Укр....” На знак прокурора кат затулив йому уста.
Присутніми при екзекуції були члени трибуналу, прокурор, оборонці та тюремний душпастир.
* * *
Ось ще декілька фраґментів із тих трагічних, але героїчних днів, коли польський окупант страчував засуджених Біласа й Данилишина. Ці фраґменти – це розповіді очевидців, адвокатів і членів ОУН.
Українські адвокати, котрі боронили підсудних, намагалися продовжити судову розправу аж поза латинські свята Різдва, сподіваючися, що це, може, вплине на лагідніший присуд. Але прокурор і судді довели до того, що процес закінчився ще до їхніх свят. Перед закінченням розправи Крайовий Провід ОУН передав через д-ра Степана Шухевича листа для Данилишина і Біласа, в якому дякував їм за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі. В дальшому Провід запевняв бойовиків, що вони й їхні вчинки назавжди залишаться в серцях української нації, що ОУН є горда з них, що вони повністю виконали своє завдання та що знайдуть своїх спадкоємців у боротьбі за вільну українську Державу.
Опісля члени Крайової Екзекутиви ОУН у Львові домовилися були з д-ром Шухевичем, що в час, коли страчуватимуть підсудних, по всіх церквах дзвонитимуть дзвони.
Серед тих, хто був на тюремному подвір'ї, коли вішали засуджених, були теж начальник тюрми, кількох озброєних в'язничних сторожів, комісари поліції та ін. З адвокатів –
