Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

конспіративної організації і – що стає для них панівним мотивом їхнього життя? Посвята. З одного боку бажання чину, – оте бажання чину, яке що-якийсь час стукає до вікон сердець і душ народів, яке проявлялося і в польського народу у формі романтизму, – не того сентиментального, ідилічного, а того романтизму, що кликав до чину, той, квітом якого було повстання 1831 року, того, що застукав до душі польського народу 1863 року, того, що ворожо ставився до тих земляків, які „хотіти не хотіли”. Він, цей поклик, приходить і опановує цілі покоління. Приходить і породжує бажання чину, байдуже, чи в оцінці критика той чин виглядає доцільним чи ні. На критичні завваги не відповідається арґументами, а тільки вірою, що той, хто ду має інакше, хто критикує, робить це з психічного дефекту – „не хоче хотіти”. Це та абсолютна віра в абсолютну силу й вартість чину, віра і переконня, що „треба міряти сили на наміри, а не наміри залежно від сил”.

„Високий суде! Приходить ще один мотив, який виявляється в психології кожної людини-патріота. В душі Данилишина і Біласа, коли вони стали в ряди ОУН, зроджується й приходить до голосу одне бажання: бажання посвятити себе, згоріти в жертві на жертовнику ідеї, на службу якій вони стали. Ми признаємо, що для великої ідеї треба посвячуватись, треба бути готовим на смерть. У них оця квестія жити для ідеї, служити їй, перетворилася в бажання вмерти за цю ідею. У своєму критичному наставленні супроти себе самих, вважаючи себе тільки сірими рядовиками в боротьбі, вони прийшли до переконання, що великій своїй ідеї вони не можуть прислужитися нічим краще, як тільки своєю смертю.

„Високий суде! Цей момент бажання жертвувати самого себе, попри бажання чину, притаманний усім таким рухам, до яких належить і український революційний рух. У Німеччині недавно ставав перед судом один революціонер-комуніст, який сказав: „Ми, члени підпільної організації, – це небіжчики, що їм дано тільки відпустку на якийсь час. Ми не зачисляємо себе до живих. Наше місце там, по тому боці границі”. До типу таких належить і Данилишин, належить і Білас. Перший потвердив це своєю твердою мовчанкою, другий зізнаннями, в яких виразно ввесь час бриніло: „Такі, як я, Батьківщині найкраще смертю служать”. І ніщо з того, що вони робили, ані трішки не затемнює ясности: чому й кому віддали себе цілковито ці обидва революціонери. Відділити їх одного від одного я не можу. В них обидвох однаковим було одне-одніське почування, святе почування: любов, ніщо інше. Не бажання наживи, користи. Вони були невільниками тільки тієї одної ідеї – Волі. І стали вони рабами її, віддаючи їй все своє життя, добровільно. Два рази відкрив заслону святая святих своєї і Біласа душі той, що мовчить – Данилишин. Там, у шпиталі, де небуденним, щирим, геройським жестом бере на себе з товариша вину за вбивства, і тут, коли на звук самого слова Україна „заламався” той гордий Данилилишин – заридав. І це хай промовить до ваших суддейських душ: цей кришталь душі обидвох підсудних”.

Промова д-ра Степана Шухевича

„Високий наглий суде! В цій справі я повинен, власне, мовчати. Мовчав увесь час розправи Дмитро Данилишин і я повинен пристосуватися до його тактики і також замовчати. Але я мовчати не можу. Не можу, бо моя совість, мій обов'язок, що його накладають на мене мій уряд, моє звання і моє становище в цій справі, забороняють мені мовчати в таку хвилину. Не можу мовчати, бо мушу сказати те, що чую цілим своїм серцем, що чую цілою своєю душею, цілою своєю совістю.

„Хочу сказати так голосно, щоб голос мій почув не тільки Високий трибунал, не тільки присутні в цій залі, але й уся суспільність; щоб мій голос, голос мого серця почув увесь світ, ціла вселенна. Не можу мовчати, бо уста мені відкрив сам мій клієнт Дмитро Данилишин. Відкрив три рази, – але про це пізніше.

„Сказав хтось: він цинічно мовчить. Таке міг сказати тільки той, хто не знає людської душі, – бо хто знає психіку людини, той чогось подібного не відважився б сказати. Я знаю з історії Церкви, що були колись монахи, які накладали на себе великий обіт, обіт мовчанки і ціле життя мовчали. І за це Церква проголошувала їх святими. Якщо б мовчанка була чимось лихим, або якоюсь приємністю, то Церква не проголошувала б святими тих, що собі справляли приємність. Мовчати – це мука, мука накладена на себе добровільно і за це Церква й проголошувала їх святими.

„Мовчати має право кожний обвинувачений. Це право дають йому карні процедури всіх новітніх держав і нікому не вільно потягати його за це до відповідальности. Не вільно робити йому закиду: чому мовчиш? Це його добре право. Якщо обвинувач хоче засуду для обвинуваченого, то повинен йому його вину доказати, а обвинувачений може мовчати і цим сказати: докажіть мені мою вину.

„Мовчання в такій розправі, де йдеться про бути або не бути, жити чи не жити, – мовчанка є геройством, великим геройством. Витримати мовчанку не хто-будь потрапить. Адже ж тут, на цій розправі, розглядається питання, від якого залежить існування цієї людини. Не раз попросту самі слова рвуться з уст. А він сидить тихо, мовчить, зціпив зуби, затиснув п'ястуки і з його уст не паде ні одне слово. Чи ж це не гідне подиву? Чи ж не свідчить воно про характер, добрий, міцний характер, про тверду й незламну волю, про справді мужеський характер цього хлопця? Думаю, що так.

„Але й проломив він мовчанку. Раз, коли стало питання, хто вбив поліціянта Коята, він про мовив: „Я стрілив. Не стріляв Білас, тільки я”.

Чому? Бо не хотів, щоб його вина спадала на чужі плечі щоб невинно посуджено його друга. А, може, хотів його рятувати? Я не знаю, хто з них стрілив. Може, він, а, може, й Білас. Але він бачить, що його товариш у небезпеці, отже сміливо бере новий, великий тягар, тягар, що при оцінці його вини може заважити на його долі. А це вказує на велич його характеру. Та сильна, безмірна любов до товариша, яка посувається аж до пожертвування своїм власним існуванням, вказує на велич його характеру.

„І промовив другий раз тоді, коли, на його думку, тут у залі цілком непотрібно розглядано іншу справу, справу Голуфка. Не міг він мовчати і мусів