Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
Існує, проте, причина, щоб аркуш паперу, на якому зображений цей малюнок, визнати винятковим, єдиним у своєму жанрі, — з уваги на його не рисунковий реверс. Адже на звороті міститься досі не відомий текст, який Шульц написав олівцем своїм дрібним почерком, повний перекреслень і поправок, чернетка, яка складається з кільканадцяти речень. Стиль уміщених у ньому формулювань, рід аргументації й тенденції змушують уважніше замислитися над мотивами, якими прохач, — бо це заява, — керувався, пишучи поспіхом ті слова. Усталивши дату, яка в чернетці відсутня, варто нагадати, в якому становищі опинилися сам Шульц і його рідний край, південно-східні околиці Польської Республіки, інкорпоровані до СССР. Щойно після унаочнення того тла, тогочасних обставин, текст стає зрозумілішим, не позбавленим тих передумов, які змусили автора зійти з висот інтелекту у район гасел і банальностей — в надії, що вони виявляться дієвими.
Уже 12 вересня німці увійшли до Дрогобича. Упродовж кільканадцяти днів вони знущалися переважно з єврейської людності, тривали побиття і приниження, єврейську інтелігенцію змушували підмітати вулиці й чистити вбиральні. На підставі угоди між Москвою й Берліном, німці 24 вересня покинули Дрогобич та його околиці й відступили на лінію Сяну, поступившись місцем Червоній армії та совєцькій владі з ҐПУ (НКВД) на чолі. Було організовано вибори, і місцева людність, загнана до урн, «підтримала» встановлення нової влади та прилучення цих земель до «Західної України». Почалися масові арешти, а відтак групові вивезення багатотисячних транспортів до совєцьких таборів і місць заслання на Сході. Попри це, в'язниця у Дрогобичі постійно була переповнена дедалі новими в'язнями. Переполох ширився не тільки серед інтелігенції. Довоєнні працівники державних установ позбавлялися роботи й засобів до існування, селянам відбирали реманент, переслідували так званих куркулів, польські школи було закрито, взялися до створення нових. Як згадує знайома Шульца Кінґа Чайка, Шульц, шокований наростаючим терором і зникненням у казематах цілих родин, мешканців цілих господарств, казав: «Це страшно, але врешті безглуздо: неможливо знищити чи навіть ув'язнити все суспільство».
Сам він отримав пропозицію, від якої було годі відмовитися: взяти участь у виборчій комісії, яка стежила за перебігом виборів до Верховної Ради. Пізніше він розповідав, як спроваджували до урн упертюхів, спізнюхів чи «політично несвідомих». Спеціальні посланці ходили до них додому і супроводжували аж до урни. Шульц оповів, що один із потенційних виборців злегковажив кількаразові виклики й не прибув до приміщення виборчої комісії. Кілька стражів порядку пішли до нього і, не зважаючи на гавкаючих за огорожею собак і замкнену хвіртку, форсували паркан. Силоміць вони притягли жертву, яку навіть той факт, що то був тяжко психічно хворий шизофренік, не вберіг від виконання громадянського обов'язку, завдяки чому вдалося осягнути стовідсоткову явку і стільки ж голосів «за». Згідно з совєцькими звичаями, кожен, хто не міг засвідчити своєї приналежності до профспілки, вважався паразитом, і до нього ставилися відповідно; він не міг працювати в жодній установі, його не брали на жодну роботу. Шульц залишився, відтятий кордоном від варшавських приятелів і духовних союзників, а на утриманні мав хвору сестру й безробітного небожа. Засоби для існування він міг здобути лише вчительською працею і спорадично завдяки своїм рисунково-малярським умінням. Але його могли позбавити фахових занять. За порадою осіб, більш ніж він сам практичних і зорієнтованих у нових стосунках, він вирішив дотриматися всіх формальностей згідно з актуальними вимогами, щоб забезпечити собі можливість існування.
Шульц вирішив написати заяву до професійних спілок Західної України. Цього листа — у чернетці — він назвав терміном, який мимоволі будить жаскі конотації: «зізнання». Ми не знаємо, якої форми набула його остаточна версія, після розгляду якої влада визнала заявника продуктивним громадянином Української Республіки. Первісний текст — попри неминучу данину ідеології — по-своєму правдомовний, коли йдеться про факти, не намагається «прикрасити» автобіографію, щонайбільше залагоджує промовистість окремих її елементів. Шульц прецінь не керувавсь у цьому якоюсь наївною щирістю — їй не було місця за тих обставин, — а дедалі сильнішим тоді усвідомленням мало не всевідання совєтів про життя підданих, їхні «провини» та «заслуги». Прогалини у цьому заповнювало поширене стукацтво.
Неважко здогадатися, з яким поспіхом і напругою писав Шульц це примітивне, бо розраховане на рівень і вимоги адресата, зізнання. Той раптовий поспіх, якась нагальна потреба не дали йому змоги пошукати зайву картку паперу, клаптик макулатури, більш відповідний для цієї мети. Він писав, перекреслював і знову писав на звороті свого чудового автопортрета, незважаючи на те, що карлючки просвічують на лицьовий бік паперу, тонкого й такого прозорого, що рядки чернетки спотворили рисунок на аверсі.
Автопортрет, на звороті якого Шульц написав текст заяви про прийом до профспілок Західної України
Послуговуючись зворотами тогочасної «новомови», формулюваннями родом із гасел і транспарантів — щоб додати заяві дієвості, — Шульц не уник певних наївно «мистецьких» визнань, які могли б бути сприйняті високим адресатом як вияв прекраснодушності.
«Прагнучи увійти до почту членів Зах. професійної спілки, подаю мою кандидатуру і складаю наступне зізнання:
Батько мій був прикажчиком-бухгалтером у фірмі краму тканин, пізніше відкрив собі крамницю з мануфактурою. Жив я у скромних життєвих умовах, але нестатків не зазнав. Був скерований батьками до інженерської кар'єри, що вважаю помилкою, позаяк був натурою, орієнтованою рішуче мистецьки. Не закінчив також цих студій. Під час В.В. [Великої Війни. — прим. Є.Ф.] я присвятив себе мистецькій праці. Зацікавлення проблемами митця ізолювали мене до певної міри від натиску соціальних питань. Проте через стихійне почуття я завжди стояв на боці утискуваних і прагнув їхньої перемоги. Я відчував як митець солідарність із тими, хто своє буття спирав на праці й творчості. До активної участі в підпільній роботі я не відчував себе здібним чи пристосованим. Моя малярська творчість, а пізніше літературна, яка принесла мені певний розголос, не мала соціальної тематики, проте прагнула служити визволеним масам як відпочинок, як чиста гра уяви, яка дає смак життя й радість. Я прагну поглибити теоретичне пізнання науки комунізму, оскільки бачу в ньому найпривабливішу систему мислення, яка охоплює цілість життя, а понад те чудову програму, засновану на принципах людяності, яка забезпечує
