Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер
Трепашкіну свідчення Гочіяєва здалися переконливими, й він вирішив зосередитися на пошуках «оригінала» фоторобота. Тоді він тісно співпрацював з незалежною громадською комісією.
Увечері 17 квітня 2003 року я працював у своїй московській квартирі, коли мені повідомили телефоном, що Сергія Юшенкова застрелили біля власного під’їзду. Моя книжка «Темрява на світанку», в якій я покладав відповідальність за вибухи в житлових будинках на ФСБ, мала вийти в США в травні. І ось Сергія, який був тієї самої думки й намагався її довести, було вбито. Він був одним із найактивніших членів громадської комісії з розслідування цих вибухів і був сповнений ентузіазму, коли я бачив його у вестибюлі Держдуми всього за кілька місяців до того. Він розповів мені про плани широко показати французький документальний фільм та ознайомити людей з реальною історією, що стояла за цими вибухами. Я підійшов до вікна й подивився на навколишні будинки, вуличні ліхтарі та майже порожні вулиці. Вперше за 27 років, протягом яких я писав про Росію, я відчув, що боюся виходити з квартири.
Юрій Щекочихін — ще один член громадської комісії — помер за три місяці після того внаслідок таємничої хвороби, від якої в нього лупилася шкіра й відмовляли внутрішні органи. Російські офіційні органи не дали дозволу на розтин, але родичам Щекочихіна вдалося переслати зразки тканин до Лондона, де на цій підставі було попередньо діагностовано смерть від отруєння талієм. Талій, як вважалося, був використаний і для отруєння Романа Цепова, колишнього охоронця Путіна, у вересні 2004 року.
Щекочихін був моїм другом з 1980-х років. Незадовго до смерті він подарував мені примірник своєї останньої книжки «Раби ГБ. XX століття. Релігія зради» — про людей, яких за радянських часів примушували працювати інформаторами КДБ. На книжці він зробив напис: «У 2003-му ми все ще живі!».
Зі смертю Юшенкова та Щекочихіна Трепашкін залишився єдиним, хто продовжував активно розслідувати підриви житлових будинків. Як адвокат Тетяни Морозової він мав право переглядати архів ФСБ у цій справі і скористався цим привілеєм для пошуку першого словесного портрета головного підозрюваного. Але йому не вдалося знайти жодних слідів цього фоторобота, й це наводило на думку, що портрет було вилучено з архіву, а згадки про нього знищено. Тож Трепашкін став проглядати архіви газет, сподіваючись, що фотографія була десь опублікована, перш ніж ФСБ вилучила її з обігу. Після виснажливих пошуків він нарешті її знайшов. Його, безумовно, здивувало, що на ньому була зображена знайома йому людина — Володимир Романович, агент ФСБ, який у середині 90-х відповідав за зв’язки з чеченськими злочинними організаціями.
У ті роки Трепашкін працював у відділі безпеки ФСБ, який займався захистом співробітників, їхніх інформаторів і їхніх родин. Завдяки цьому він мав опосередковану інформацію про операції чеченських екстремістів, що здійснювалися під прикриттям російських правоохоронних органів. У 1995 році Трепашкін довідався, що певна чеченська банда «трусить» банки в Москві, зокрема, банк «Сольді». Романович, який спеціалізувався на банках і допомагав чеченцям орендувати в Москві приміщення для вимагання та відмивання грошей, був членом цього угруповання.
Трепашкін влаштував засідку біля банку «Сольді» і всередині нього, але чеченці не з’явилися — хтось їх попередив. Пізніше він довідався, що в день невдалої засідки за банком стежила спеціальна автівка, замовлена Романовичем. Трепашкін хотів допитати Романовича, але цьому перешкодив начальник його відділу Микола Патрушев, який заблокував подальшу роботу в цій справі. Трепашкіну пояснили, що заарештовані люди — це «наші чеченці». Пізніше Патрушев очолив ФСБ і займав цей пост у період підривів житлових будинків.
Трепашкін почав шукати автора фоторобота. Він знайшов Марка Блюменфельда, колишнього адміністратора будинку по вулиці Гур’янова, який розказав, що того ранку, коли стався вибух, він описав місцевій міліції людину, котра орендувала підвальне приміщення, і цей опис було покладено в основу першого фоторобота. А за два дні його привезли до Лефортова, де співробітники ФСБ примусили його змінити свідчення й «упізнати» людину на іншій світлині — Гочіяєва.
Тепер Трепашкін мав можливість поставити під сумнів офіційну версію вибухів. У вересні 2000 року Віктор Захаров, начальник Управління ФСБ по Москві та Московській області, сказав: «ми знаємо весь ланцюжок. На чолі стоїть досить відомий (араб) Хаттаб. Під його проводом — два інструктори-підривники, араби Абу Умар і Абу Джафар. Вони навчають диверсантів і забезпечують їх вибухівкою. Безпосередній організатор терактів у Москві — Ачимез Гочіяєв, відомий у Чечні під прізвиськом Лисиця. Він і керував групою виконавців терактів. Усі вони — прихильники радикальної ісламської течії ваххабізм». Захаров додав також, що, за їхньою інформацією, Гочіяєв отримав від Хаттаба 500 тисяч доларів[37].
Але якщо первісний фоторобот людини, яка наймала складське приміщення, зображував не Гочіяєва, то важко зрозуміти, на яких підставах він став підозрюваним.
На той час тривала підготовка до судового процесу в справі Юсуфа Кримшамхалова та Адама Деккушева — двох членів так званої «банди Гочіяєва», які нібито доправили вибухівку до Волгодонська. Трепашкін готувався представити свої важливі дані в суді, але, усвідомлюючи, що ризикує, спочатку повідомив ім’я та телефонний номер Блюменфельда Ігорю Королькову — журналісту-розслідувачу газети «Московские новости». Корольков зустрівся з Блюменфельдом в редакції, і той підтвердив, що людина, «яка користувалася паспортом Лайпанова й публічно видавалася слідством за Гочіяєва, насправді не Гочіяєв»[38].
У редакції, під диктофон, Блюменфельд розповів, що сталося. «У Лефортові мені показали світлину якоїсь людини й сказали, що це Гочіяєв і що я нібито здав підвал йому. Я відповів, що ніколи не бачив цього чоловіка. Але вони наполегливо рекомендували мені визнати в ньому Гочіяєва. Я все зрозумів, припинив сперечатися й підписав свідчення. Насправді ж людина, світлину якої вони мені показали і яку називали Гочіяєвим, була не тією людиною, яка приходила до мене».
Корольков запитав Блюменфельда, чи були схожі між собою Гочіяєв і той чоловік, що приходив до нього. Блюменфельд відповів: «На фото була людина з простакуватим обличчям, а той, хто приходив, кому я здав в оренду приміщення, ззовні виглядав інтелектуалом. У мене склалося враження, що він єврей. До того ж єврей із кавказьким корінням. І я про це неодноразово заявляв слідству»[39].
