Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер
Після арешту Трепашкіну вдалося передати до газети «Московские новости» записку з описом секретного документа, з яким він нібито поводився неналежним чином. Він пояснив, що дав своєму колишньому колезі, полковнику Шебаліну, розшифровку підслуханої розмови між членами Гольяновського організованого лочинного угруповання, з якої можна було зрозуміти, що колишні і теперішні агенти ФСБ є членами цього угруповання й брали участь у вбивствах. Трепашкін сказав, що документи, в оприлюдненні яких його звинуватили, не могли мати грифа «секретно», бо закон про державну таємницю забороняє засекречувати інформацію щодо незаконних дій, вчинених держпосадовцями.
З арештом Трепашкіна в розслідуванні вибухів у житлових будинках настало затишшя. Тим, хто бажав далі займатися цим питанням, бракувало слідчих інструментів на кшталт права залучати свідків, і до того ж вони знали, що надмірна активність може коштувати їм життя.
Ось за таких обставин я несподівано виявився в Росії одним із головних обвинувачів путінського режиму. «Темряву на світанку» було опубліковано в травні 2003 року, а за місяць відбулася презентація книжки у Вашингтоні, в Інституті Гадсона. За день до цієї події я отримав електронного листа від Олександра Гольдфарба — емігранта, якого я знав ще з радянських дисидентських кіл у Москві 70-х років і який працював тепер помічником у Березовського. Він запитував, чи не заперечую я проти присутності на презентації «німецької знімальної групи». Я відповів, що не заперечую, і він прийшов із цією групою, що складалася з подружжя — Андрія Некрасова та Ольги Конської, а також із Альоною Морозовою, мати якої загинула під час вибуху на вулиці Гур’янова, а сестра надала Трепашкіну повноваження розслідувати цю справу.
Під час презентації я пояснив, чому вважаю вибухи в житлових будинках провокацією, призначеною забезпечити прихід до влади Путіна. Моя розповідь увійшла до фільму «Недовіра», прем’єра якого відбулася в 2004 році на кінофестивалі «Санденс». Російськомовна версія фільму з’явилася на YouTube і розповсюджувалася в Росії на DVD. «Темряву на світанку» теж було перекладено російською мовою, а великі уривки з неї публікувалися в пресі.
На жаль, люди, які могли допомогти зробити ці вибухи серйозною політичною проблемою, зникали. У 2004 році Анна Політковська, провідний російський журналіст-розслідувач, вимагала від кандидатів на посаду президента Росії відповідей на нез’ясовані питання, пов’язані з підривами житлових будинків. Олександр Литвиненко в Лондоні продовжував доробляти свою книжку й висловлювався з приводу цієї справи. Політковську було застрелено в ліфті її будинку 7 жовтня 2006 року. Литвиненко помер від радіаційного отруєння 23 листопада того ж року — в лондонському суші-барі йому підсипали до чаю радіоактивний полоній.
Через те, що померло так багато людей, які розслідували вибухи в житлових будинках (усі вони, крім Литвиненко, були моїми особистими друзями), я залишився одним із небагатьох, хто продовжував стверджувати, що цю вражаючу провокацію не можна ігнорувати. 17 травня 2007 року, виступаючи перед Комітетом із закордонних справ Конгресу США зі свідченнями щодо російської зовнішньої політики, я пояснював роль, яку зіграли ці вибухи. Я сказав ось що (ці слова потім широко цитувалися): «Коли Єльцин і його родина зіткнулися з імовірністю кримінального переслідування, було розроблено й здійснено план із забезпечення наступника, який гарантував би Єльцину та його сім’ї, що їм не загрожуватиме переслідування, а кримінальний розподіл власності в країні не підлягатиме перегляду.
Однак для успіху операції “Наступник” була потрібна масштабна провокація. На мій погляд, нею стали підриви житлових будинків у Москві, Буйнакську та Волгодонську. Внаслідок цих вибухів, які забрали 300 людських життів, було розпочато нову війну з Чечнею. Путін — щойно призначений прем’єр-міністр, який очолив цю війну, — миттєво набув популярності. Єльцин достроково залишив посаду, Путін був обраний президентом, і його першим указом став указ про гарантування Єльцину імунітету від переслідування. Тим часом усі розмови про перегляд результатів приватизації були забуті»[40].
Ця моя промова здобула дещо дивне визнання. Коли російський Перший канал зібрався показати «документальний фільм», в якому стверджувалося, що напади 11 вересня в США були організовані американським урядом, мене запросили виступити в ефірі з коментарями до цього фільму. Я відмовився.
Коли у вересні 2013 року я повернувся до Росії працювати консультантом і автором на радіо «Свобода», я не мав наміру негайно порушувати питання вибухів у житлових будинках, але сподівався, що зрештою ця тема виникне, бо добросовісному оглядачу оминути її неможливо. Непрямих доказів того, що ці вибухи були здійснені ФСБ, більш ніж достатньо. Єдиною причиною відсутності прямих доказів є те, що путінський режим їх приховав. Місця вибухів були очищені від руїн майже негайно, попри заперечення МВС та МНС. Поспіх, із яким було зруйновано місця злочинів, вражає тим більше, якщо взяти до уваги, що після підривів амбасад США в Кенії і Танзанії 1998 року підозрюваних виявили та зрештою заарештували в результаті ретельного просіювання уламків після вибухів — процесу, що тривав кілька місяців.
У випадку рязанського інциденту влада заблокувала доступ до людей, які поклали бомбу в підвал, до даних про навчання, та й до самого «муляжа» бомби. Це було зроблено нібито з міркувань секретності. Але стаття 7 Закону РФ про державну таємницю, ухваленого 21 липня 1993 року, констатує, що до речей, які не можна класифікувати як державну таємницю або оголошувати секретними даними, належить інформація про «надзвичайні події та катастрофи, що загрожують небезпеці та здоров’ю громадян, і їхні наслідки... факти порушення прав і свобод громадян... (і) факти порушення закону державними органами та посадовцями»[41].
Найбільше заважає сприйняти докази, які вказують на ФСБ як на виконавця цих підривів, не те, що вони є непереконливими, а те, що важко взагалі повірити в можливість таких речей. За будь-якими критеріями, вбивство сотень навмання обраних цивільних людей заради збереження влади свідчить про цинізм, який неможливо збагнути в нормальному людському суспільстві. Але він є цілком закономірним для такої країни, якою стала Росія після доби комунізму.
Насправді в Росії ніколи не забували про вибухи в житлових будинках. Під час антипутінських протестів у 2011 і 2012 роках демонстранти несли транспаранти з нагадуванням про ці теракти. Докази того, що вибухи були провокацією, означають, що Росія несе тягар, який обтяжуватиме її ще довгі роки. Доки не стане
