Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер
Підриви будинків пояснювалися як відповідь на російські атаки в Дагестані після вторгнення в цей регіон у серпні ісламістів, керованих чеченцями. Але ретельне відтворення подій показало, що на організацію таких підривів довелося б витратити чотири — чотири з половиною місяці. Терористам треба було обрати й відвідати об’єкти-мішені, внести корективи, визначити оптимальний склад вибухівки, замовити її виготовлення, зробити остаточні розрахунки на основі складу вибухівки, винайняти приміщення в обраних будівлях і перевезти туди вибухову речовину та пристрої. Тож планування мало початися навесні, задовго до вторгнення чеченців у Дагестан. Але ці теракти могли бути частиною масштабнішого плану, який включав чеченське вторгнення до Дагестану, бомбардування росіянами сіл ісламістів у «відповідь» та вибухи в Буйнакську, Москві й Волгодонську, які можна було би потім подати як помсту чеченців. Здійснення такого плану міг забезпечити лише російський уряд у співпраці з ФСБ.
Ця інформація вразила мене й здалася дуже переконливою. На додаток до труднощів, з якими чеченцям довелося б зіткнутися при плануванні та здійсненні вибухів, важко було зрозуміти, як вони допомогли б їм у досягненні цілей. Єдиним реальним результатом таких терактів було б виправдання нового вторгнення в Чечню. Оточенню Єльцина вибухи, безперечно, стали в пригоді, бо воно сподівалося зберегти контроль над переходом президентської влади й у такий спосіб уникнути ув’язнення.
Тридцятого вересня генерал Олександр Лебедь, який балотувався в президенти 1996 року, сказав в інтерв’ю французькій газеті «Le Figaro», що він фактично впевнений у тому, що за підривами житлових будинків стоїть сім’я Єльцина. «Будь-який чеченський командир, що прагне помститися, почав би з підриву російських генералів. Він завдав би удару по будівлях МВС чи ФСБ, по складах зброї чи атомних електростанціях. Він не обрав би мішенню простих і безневинних людей. Було поставлено мету — почати масовий терор». Лебедя спитали, як далеко може піти кремлівський клан? «Вони готові на все, щоб утримати владу, — відповів він. — Усі засоби годяться»[26].
На початок жовтня я почув уже досить, аби викласти свої підозри в статті, яку назвав «Анатомія бійні». Після розпаду СРСР я втратив контакти з редакціями російських газет і відновив ці зв’язки лише частково. Я був непевний, чи захоче хтось опублікувати статтю, в якій є натяк на те, що головний кандидат у президенти Росії — терорист. Але в той час я встановив контакт із газетою «The Washington Times», яка за Клінтона мала багато читачів у Вашингтоні завдяки своїй опозиційності. Свою статтю я вирішив надіслати туди.
А ще я збирався до Красноярська, де в 1990-х роках відбувалися криваві сутички за контроль над алюмінієвою промисловістю, під час яких було вбито десятки людей. А потім була запланована подорож автівкою з Красноярська до Саянська — п’ять годин шляхом, який пролягав засніженою тайгою, де машини легко зупиняли, а люди подекуди безслідно зникали.
Розмірковуючи над цими своїми планами, я вивчав випуск газети «Московский комсомолец» за 22 жовтня, де цілі шпальти були заповнені світлинами жертв вибухів. На одній сторінці було вміщено фото будинку по вулиці Гур’янова, в якому в усіх вікнах горіло світло. Я став роздивлятися обличчя загиблих. Ким вони були? Я дивився на світлину родини Михайліних — Сергія, Тетяни та їхніх двох дітей, 24-річної Жанни та 16-річного Олександра. Вони мешкали в 97-й квартирі. Жанна притулилася головою до голови брата. У батьків спокійний і, як мені здалося, гордий погляд. Уся сім’я загинула.
Наступна сторінка була присвячена жертвам вибуху на Каширському шосе. Фелікса Мішаріна, 58 років, із квартири 74 сфотографували на якомусь святі: права рука кудись простягнута, а лівою він обіймає дружину Віру, 50 років. На тій самій сторінці — фотографія руїн, які поховали під собою Мішаріних, коли залишена в підвалі бомба вибухнула. Що робити? Не звертати на все це уваги? І я написав електронного листа до редакції «The Washington Times», додав свою статтю і натиснув «Надіслати». А потім поїхав до аеропорту і нічним рейсом вилетів до Красноярська. Моя стаття з’явилася в газеті наступного дня[27] — і була проігнорована читачами.
У російській пресі в ті часи така стаття не була б чимось незвичним, але на Заході після першого шквалу повідомлень про дивні події в Рязані цікавість до підривів житлових будинків вщухла. Наступні 15 років західні держави в своїй політиці виходили з припущення, що легітимність режиму Путіна не викликає сумнівів.
Чотирнадцятого вересня, після другого московського вибуху, Путін заявив, що служби безпеки впевнені у причетності до цих вибухів Осами Бен-Ладена. Директор ФСБ Микола Патрушев заявив, що організаторами підривів були «міжнародні терористи, які окопалися в Чечні при потуранні офіційних властей у Грозному...»[28]. Ці заяви мали певні наслідки — Захід почав пов’язувати підриви житлових будинків у Росії з ісламськими терористами.
Однак більш важливою виявилася нездатність Заходу уявити собі, що будь-який режим може вбивати сотні власних громадян і тримати націю в страху заради збереження влади. Це небажання повірити в неймовірне дорого коштувало. Воно спотворило західну політику стосовно Росії, зробивши її наївною та неефективною. З моменту приходу Путіна до влади той образ Росії, що існував в уявленні Заходу, не мав нічого спільного з реальністю.
Парламентські вибори відбулися в Росії в грудні 1999 року. Хвиля народної підтримки Путіна та нова війна в Чечні змінили політичний ландшафт. Партія «Єдність», яка була створена за порадою Березовського й не мала іншої платформи, крім підтримки Путіна, досягла вражаючого політичного успіху. Президент Єльцин протистояв опозиційному парламенту, натомість пропутінські сили отримали переконливу парламентську більшість, залишивши опозицію без політичної бази в національному уряді. Напередодні Нового року Єльцин склав із себе повноваження, й виконувачем обов’язків президента був призначений Путін, що надавало йому всі переваги посади. Згідно з Конституцією, вибори перенесли з червня на квітень, а відтак розпочалася президентська кампанія.
Поки все це відбувалося, російські журналісти почали заново вивчати інцидент у Рязані. Тридцятирічний кореспондент «Новой газеты» Павло Волошин на початку лютого завітав до Рязанського ГУВС, де зустрівся з Юрієм Ткаченком — сапером, який перевіряв бомбу. Пізніше Ткаченкові не дозволяли контактувати з журналістами, але того разу він дав детальне інтерв’ю, в якому наполягав на тому, що бомба, виявлена в підвалі будинку по вул. Новоселів, 14/16, була
