Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

корпусу він обирає двісті депутатів, що репрезентуватимуть його волю, й надає їм майже необмеженої влади. Той, на кому трибарвна стрічка й червоний капелюх із пером, має диктаторські повноваження. Він може стягувати податки, оголошувати вироки, набирати рекрутів і посилати у відставку генералів; жодна установа не наважиться суперечити йому, бо своєю священною особою він утілює волю всього Національного конвенту. Він має необмежену владу, як колись римські проконсули, що несли волю Сенату на всі підкорені землі; кожен з них був диктатором, самовладним державцем, їхні присуди не підлягали ні обговоренням, ні оскарженням.

Незмірну владу мають ці обрані посланці, але й відповідальність їхня страхітлива. В межах наданих повноважень кожен з них виступає ніби королем, імператором, необмеженим самодержцем. Але в кожного над карком зблискує ґільйотина, Комітет громадського порятунку пильнує всякої скарги й від кожного вимагає немилосерд­но докладного звіту про грошові витрати. Хто виявивсь не досить суворим, з тим поведуться вже суворо, а хто скаженів занадто, теж чекатиме на розплату. Коли повертає до терору, терористичні заходи схвалюють, а коли терези схиляються до милосердя, вони стають уже злочином. На позір господарі цілого департаменту, всі вони слуги Комітету громадського порятунку, залежні від хвилинних панівних настроїв, і тому ці обранці без упину наставляють вухо й косують у бік Парижа, щоб, порядкуючи життям і смертю, мати певність за власне життя. Важка та робота, за яку вони взялися. Точнісінько як революційні генерали: б’ючись із ворогом, кожен знає, що одне тільки вибачить і врятує від блискучого леза — успіх.

Доба, коли Фуше вислали проконсулом, належала радикалам. І в своєму департаменті Нижньої Луари, в Нанті, Невері та Мулені, Фуше вдає несамовитого радикала. Він бореться з поміркованими, збурює землю шквальним вогнем різних оповісток, щонайлютіше погрожує багатіям, нерішучим і половинчастим; чинячи прямий моральний примус, назбирує по селах і висилає проти ворогів цілий полк волонтерів. Організаційними здібностями, блискавичним розумінням ситуації Фуше принаймні дорівнює решті своїх колеґ, а сміливим словом перевершує геть усіх.

Бо — і це слід добре затямити — Жозеф Фуше, на відміну від уславлених провідних борців революції Робесп’єра та Дантона, відкидає обережність щодо церкви й приватної власності: ті шанобливо ще й досі вважають їх за «недоторканні», а він рішуче висуває радикал-соціалістичну й більшовицьку програму. Першим виразним комуністичним маніфестом новітньої доби був не той славнозвісний Карла Маркса і не «Гесенський вісник» Ґеорґа Бюхнера, а вкрай мало знана ліонська «Інструкція», яку зумисне недобачили соціалістичні історіографи. Хоча Фуше й підписав її разом з Коло д’Ербуа, текст належить безперечно йому. Цей полум’яний документ, один з найразючіших у революції, на ціле сторіччя випереджав свій час і цілком вартий, аби його витягти з пітьми. Може, історична вартість його під­упала, бо згодом герцоґ Отрантський відчайдушно заперечував те, чого колись вимагав, бувши простим громадянином Жозефом Фуше, але, як брати все відповідно до часу, його тодішнє визнання віри назавжди поставило на нього печать першого відвертого соціаліста й комуніста революції. Не Марат, не Шомет, а Жозеф Фуше сформулював най­сміливіші вимоги Французької революції, і сам ориґінальний текст яскравіше й виразніше за будь-який опис висвітить його вдачу, що завжди немов ховалась у пітьму.

«Інструкція» сміливо починається з утвердження непогрішності будь-якого зухвальства: «Хто діє в ім’я революції, тому дозволено все. Якщо республіканець не порушує республіканських законів, йому не загрожує ніщо. А хто порушить, хто вочевидь не знатиме міри, той не скінчить добром. Поки на землі є бодай одна нещасна людина, свобода невпинно простуватиме далі».

Після такого енергійного і, певною мірою, вже максималістичного вступу Фуше визначає сутність революційного духу: «Революцію зроблено для народу, але під народом ми розуміємо не той упривілейований багат­ством клас, що стягнув собі всі життєві втіхи та все суспільне добро. Народ — це лише сукупність французьких громадян, а передусім той незліченний клас голоти, що захищає кордони нашої Вітчизни й годує своєю працею суспіль­ство. Революція була б політичним і моральним злочином, якби переймалася тільки добробутом кількох сотень індивідів, покидаючи в злиднях двадцять чотири мільйони. Революція була б жалюгідним ошуканством, якби про рівність лише говорилося, а людей ділила страшна різниця в добробуті». Після цих вступних слів Фуше подає свою улюблену теорію, мовляв, багатії, «mauvais riche»[5], ніколи не зможуть бути ні справжніми революціонерами, ні істинними республіканцями, отже, всяка суто буржуазна революція, що збереже будь-яку майнову нерівність, неодмінно виродиться в нову тиранію, багатії завжди вважатимуть себе немов за іншу людську породу. Тому Фуше й вимагає від народу надзвичайного завзяття й цілковитої, «intégrale», революції. «Не дуріть себе: щоб стати справжнім республіканцем, кожен громадянин має в собі самому здійснити таку ж революцію, як і та, що змінила обличчя Франції; не повинно бути нічого спільного між підданими тирана й жителями вільної країни. Через те всі ваші вчинки, почуття і звички треба цілком оновити. Ви були пригноблені, а тепер вам треба розчавити гнобителів, ви були рабами церковних забобонів, а тепер у вас один тільки бог — свобода... Кожен, хто не перейметься цим завзяттям і матиме інший клопіт і радощі, крім народного щастя, кожен, хто живить душу холодними інтересами, рахує, що дадуть йому його честь, становище і талант, хоч на мить відкаснувшись думки про суспільне добро, кожен, у кого не скипає кров, коли він чує про гноблення та ути­ски, кожен, хто ллє сльозу співчуття ворогам народу, а не береже всієї сили почуттів лише мученикам свободи, — бреше, коли часом насмілиться назвати себе республіканцем. Нехай вони покинуть країну, бо інакше доберуться до них і їхньою нечистою кров’ю зросять землю свободи. В своїх кордонах Республіка хоче мати тільки вільних людей, усіх інших вона ухвалила винищити і тільки тих визнає власними дітьми, хто задля неї хоче жити, боротись і померти». В третьому абзаці цієї інструкції революційне кредо стає відвертим і неприхованим комуністичним маніфестом (першим і недвозначним) 1793 року: «Кожного, хто має більше, ніж йому треба, треба залучати до цієї надзвичайної допомоги, а розмір податків має відповідати величезним потребам Вітчизни; отже, негайно слід всеохопним і справді революційним способом встановити, скільки кожна окрема особа мусить дати для народної справи. Тут ідеться не про математичні обрахунки і не про ту