Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— Ніхто не знайде тебе, не відбере від мене. Ти моя, моя, Марто…

Чорні мигдалини очей були зовсім близько, він перейшов на шепіт. Його слова разом з повітрям проникали усередину і там вибухали кулями приреченості. Руйнівна хвиля миттю докотилася до мозку і звідтам озвалася паралізуючим болем.

Замовк, зачарований її близькістю, одурманений ароматом її трепетного тіла. Марта не рухалася. Сльозинки завмерли на заплющених очах і він упіймав їх вустами, не дав скотитися по блідих, холодних щоках. З-під ледве розтулених уст проглядалися рівні білі зціплені зуби. Доторкнувся вустами, Марта лише застогнала, так і не розплющуючи очей. І тоді припав до її рота, з силою проник крізь зціплені зуби.

Пручатися не змогла. Найменший рух викликав у голові нестерпний біль, од нього дерев’яніло тіло, перетворювалося на зів’ялу стеблину. Спробувала ворухнути язиком, але він занадто повільно рухався, хоча його порух Даві сприйняв за вияв зустрічного бажання. Шаленів, обціловуючи обличчя, шию, груди дівчини. Під лавиною цілунків все ж таки спромоглася ворухнути тисячетонним язиком:

— … на повітря…

Марно сподівалася ковтнути свіжої прохолоди, нею хитало і якби Даві не підтримував, скотилася б по трапу.

Її відразу накрив скляний слоїк, підігрітий електричним опалювачем, що переганяє неживу гарячу хімічну сполуку, яка заміняє справжнє повітря.

Гречно відчинилися дверцята білого лімузина і Марта опинилася у розкішному салоні. Тут працював кондиціонер і можна було дихати без побоювань, що в легені потрапляє перетлілий від спеки невидимий жар.

Даві сів поруч. Він відчинив прилаштований у спинці сидіння бар і налив у склянку мінеральної води.

— Випий, — простягнув Марті. Холодна вода була так добре газована, що бульбашки вистрілювали бризками урізнобіч і бентежно осідали на обличчі.

Даві хустиною витирав кров з розбитого носа. Менш за все Марті зараз хотілося дивитися на нього, і вона підсунулася до самого вікна.

Обабіч тяглися ряди білосніжних, витончених у своїх архітектурних рішеннях, котеджів. Вони ніби парували в повітрі, віддаючи землю зітканому з різнокольорових квітів пухнастому килиму. Кожне дерево мало густу яскраво-зелену крону і ефектно дивилося на фоні численних фонтанів, басейнів з блакитною, майже смарагдовою водою.

Проїжджали ділову частину міста, де розміщалися сучасні висотні готелі, супер-маркети, офіси численних фірм, мечеті самих різних конфігурацій — від традиційних до модернових. Все це поєднувалося в одному прекрасному архітектурному ансамблі, органічному і довершеному, як справжній твір мистецтва.

Діловий квартал закінчився, відмежований від житлових зеленим парком з великими, немов ненароком розкиданими басейнами, посеред яких високо в небо злітали сильні струмені фонтанів.

Авто повільно об’їхало величезний квітник і зупинилося перед білосніжним ошатним будинком. Як це схоже на палац, куди потрапила на острові Флор! Невже і тут, у цій багатій клітці, її чекають ті ж самі страхи? А їй доведеться боронитися. Бо тільки одне тримає на поверхні, тому мусить бути сильнішою вдвічі, — за себе і за Майклову дитину…

— … від-по-чи-ти… — вицокотіла зубами.

Даві мовчки хитнув головою. Для цієї жінки він готовий зробити все, лише б вона залишалася поруч.

Дорого коштувала Майклу остання спроба пробитися до загратованого віконця на задніх дверцятах машини. Але йому вдалося послати тіло вперед і навіть плечем відіпхнути поліцейського, котрий вмостився біля дверцят. Все ж таки Майкл устиг упіймати поглядом постать чоловіка, до літака якого тягли Марту. Ель Даві! Пам’ять чіпко тримала обличчя, вперше побачене на фото в «Daily».

Удари гумової палиці відразу перетворили чітке зображення на негатив. Але ще довго потім серед суцільного мороку спалахувало обличчя нафтового магната. Нічого, крім палаючого погляду, настільки пронизливого, що вогонь проривався з білків очей назовні, і перш ніж згоріти і зникнути у темряві, обдавав Майкла гострим болем.

Іще: крізь в’язку ніч запаморочення Майкл увесь час чув глибоко захований плач дитини. Прислухався, хотів розібратися, звідки він з’явився, чому поруч з немовлям немає нікого, хто б його міг заспокоїти. Врешті-решт, чому плаче дитина?

… хто здатен зрозуміти мову немовляти?

Набирати у груди повітря було боляче, бо його били і по ребрах. Поволі, із глухим болісним стогоном набрав у груди повітря і розплющив очі, бо нарешті збагнув, раптово, миттєво, що то квилить за ним його ненароджена дитина…

Отямився на кам’яній підлозі, брудній і обпльованій, а троє малайців сиділи на напівзотлілих циновках, колись плетених з пандануса, цвіркали слиною у його бік і дрібно реготалися. На влучно пущений пльовок невідомо звідки кидалася зграя довготілих тарганів. Вони казилися від голоду і бурхливо реагували на все, що падало або зміталося на підлогу.

Старший малаєць з вибитими передніми зубами звівся на ноги і не перестаючи реготатися, поплентався у кут і там помочився. Цівки сечі котилися зі стіни і підступно заповзали під циновку, на якій мав би лежати Майкл. То було його місце, його циновка. Але Майкл не наважився б сісти на неї, бо звідтам йшов страшний сморід і весь час виповзали таргани. Щедро оросивши стіну, малаєць розчавив кільканадцять. З сухим вибухом вони зникали під підошвами, коли повертався до своєї циновки.

Біля Майкла зупинився. Побачивши, що хлопець очуняв і дивиться на нього, остовпів і проказав мало не по складах:

— Вбив-ця!

— Хто? — перепитав Майкл і про всяк випадок озирнувся довкола, бо комусь має бути адресоване сказане…

— Егей, начальнички! Ваш клієнт оговтався! — щосили загримав по гратах малаєць.

Майкл підвівся. З-під ніг урізнобіч метнулися таргани, декілька хруснуло під мокасинами. У голові гуло і квилило: чортівня довкола якась, плутанина. Очі цупко тримались на обдертих малайцях, може, збагне, чого це вони кидають у його