Гробниця - Кейт Мосс
Леоні стала роздивлятися швацькі матеріали й при цьому час від часу поглядала в бік адвокатських контор, сподіваючись уздріти Анатоля й Ізольду. Проте оскільки їх ніде не було видно, Леоні поступово захопилася спокусливими принадами крамниць, що стояли далі.
Потім вона пішла в напрямку річки, а Маріета попленталась позаду. Коло закладу, що торгував антикваріатом, Леоні зупинилась і стала роздивлятися товар крізь грубе листове скло. Потім вона натрапила на бібліотеку, у вікнах якої виднілися дерев’яні шафи, повні книжок із червоними, зеленими та синіми шкіряними корінцями. З будинку номер сімдесят п’ять, де розташовувалась бакалійна крамниця, линув різкий запах меленої та смаженої кави. Леоні трохи постояла біля крамниці, вдивляючись усередину крізь високі вікна. Там, на скляних і дерев’яних полицях, було виставлено різноманітні сорти кавових бобів та всіляке причандалля для кави: кавники для вогнищ і кавоварки для плит. Над входом було зазначено «Elie Huc». У сусідній крамниці висіли разки сухих ковбас, неподалік продавали жмутки чебрецю, шавлії, розмарину, а поруч на столі стояли тарілки та банки з маринованими й соленими овочами та фруктами.
Леоні вирішила купити щось Ізольді на знак вдячності за цю поїздку до Каркасона. Залишивши коло входу Маріету, котра чекала її, стривожено заламуючи руки, Леоні ввійшла до «Печери Аладіна» й вийшла звідти за десять хвилин, тримаючи білий паперовий пакунок із запашними арабськими кавовими зернами та скляною баночкою цукрованих фруктів. Їй дедалі більше набридало стривожене обличчя Маріети й те, що вона ні на крок від неї не відставала.
Може, спробувати спекатись її?
Леоні відчула захват від цієї пустотливої думки, що безперешкодно проникла в її свідомість. Звісно, Анатоль страшенно її лаятиме. Проте якщо вона все зробить швидко, а Маріета триматиме язика за зубами, то він ніколи про це й не дізнається. Леоні швидко зиркнула в один бік вулиці, а потім — в інший. Трохи далі прогулювалася без супроводу дівчина приблизно її віку й соціального стану. Звісно, таких було обмаль, але ж вони все одно були! І ніхто не звертав на них жодної уваги. Дійсно, Анатоль явно переборщив зі своєю обережністю!
За таких безпечних умов мені зовсім не потрібен сторожовий пес.
— Я не хочу це нести, — сказала вона, тицяючи Маріеті в руки пакунок із покупками й удаючи, що стурбовано позирає на небо. — Боюся, скоро знову задощить. Краще б ти віднесла покупки до готелю й натомість принесла мені парасольку; а я тебе тут почекаю.
В очах Маріети блиснула тривога.
— Але сеньйор Верньє велів мені залишатися з вами.
— Це забере не більше як десять хвилин, — твердо мовила Леоні. — Ти встигнеш туди й назад, і він навіть не дізнається. — Вона похлопала пакунок. — Тут лежить подарунок моїй тітоньці, і я не хочу, щоб він зіпсувався. Тож захопи з собою парасольку. Вона нам знадобиться — а раптом піде дощ? — На останній фразі Леоні зробила особливий наголос: — Мій брат не похвалить тебе, якщо я застуджуся.
Маріета завагалась і поглянула на пакунок.
— Мерщій, — нетерпляче сказала Леоні. — Я зачекаю на тебе тут.
Час від часу підозріло озираючись — чи нікуди не пропала її молода господиня, — служниця хутко подалася назад по вулиці Кур’єр Маж.
Леоні посміхнулася, втішена своєю безневинною хитрістю. Вона не збиралася порушувати вказівки Анатоля й виходити за межі Бастиди. З іншого боку, вона не сумнівалася, що з чистим сумлінням може дійти аж до річки, щоб подивитись на середньовічну цитадель із правого берега Од. Їй дуже кортіло побачити Сіте, що про нього їй розповідала Ізольда та який так подобався мосьє Беяру. Діставши з кишені план міста, дівчина уважно вивчила його.
Та це ж зовсім близько.
Якщо Маріета встигне повернутися швидше за неї, вона просто скаже їй, що ходила до адвокатських контор шукати Анатоля й Ізольду.
Утішена своїм планом, Леоні перетнула вулицю Пелісері з гордо піднесеною головою. Вона почувалася незалежною, їй хотілося пригод, і це відчуття приємно лоскотало нерви. Пройшовши повз мармурові колони готелю «Де Віль», над яким тріпотів яскравий триколірний прапор, Леоні рушила до руїн древнього монастиря кларисинок — принаймні саме так він позначався в плані. На вершечку вцілілої вежі під декоративною банею висів один-єдиний дзвін.
Полишивши щільну павутину гамірливих вулиць, Леоні вийшла на спокійну, обсаджену деревами площу Гамбета. На ній меморіальна дошка вшановувала роботу каркасонського архітектора Леопольда Петі, котрий спроектував парк і контролював його створення. У центрі парку виднілось озерце, з-під поверхні якого били вгору поодинокі струмені водограїв, утворюючи довкола білу мжичку. Естраду для оркестру, змайстровану в японському стилі, оточували білі стільці. Їх недбале розташування, палички від морозива та свіжі цигаркові недопалки свідчили про те, що недавно тут завершився концерт. На землі валялися листівки-запрошення, а на деяких з них виднілися брудні відбитки підошов. Леоні нахилилась і підняла одну листівку.
З приємного зеленого обширу площі Гамбета Леоні звернула праворуч на досить непривабливу бруковану вулицю, що проходила повз шпиталь і мала вийти до панорамного краєвиду біля підніжжя мосту Пон В’є.
Посеред фонтану, розташованого на перехресті трьох доріг, стояла мідна скульптура. Леоні потерла табличку, Щоб прочитати напис, але їй це не вдалося. То запросто могла бути Самаритянка, Флора або навіть Помона. За класичною героїнею підглядав християнський святий, Сен-Вінсент-де-Пол. Приязним поглядом своїх кам’яних очей він озирав околиці з території шпиталю, що розташовувався на під’їзді до мосту. Поруч стояла каплиця з високим арковим входом та круглим вікном-розеткою.
Тут усе промовляло про доброчинність, багатство та гроші.
Звернувши під прямим кутом, Леоні зачудовано зупинилася. Перед нею відкрилася повна панорама Ля Сіте — цитаделі, розташованої високо на пагорбі на протилежному березі річки. Їй аж дух забило. Цитадель була водночас і величнішою, і якоюсь людянішою, ніж Леоні собі уявляла. Раніше їй доводилося бачити поштові картки із зображенням Сіте та відомим висловом Гюстава Надода: «Не можна померти, не побачивши Каркасона». Тоді їй здавалося, що то — лише рекламне гасло. Проте тепер вона пересвідчилася, що то була тільки звичайна констатація факту.
Леоні побачила, що рівень води в річці є дуже високим. Місцями вода сягала берега та хлюпалась об камінні фундаменти каплиці Сен-Вінсент-де-Пол і шпитальних споруд. Дівчина не мала наміру не слухатись Анатоля, проте ноги наче самі поволі вивели її на пологий схил мосту, що перетинав річку низкою кам’яних арок.
Іще кілька кроків — і я повернусь.
Протилежний берег був здебільшого порослий деревами. З-за їхніх вершечків виглядали водяні млини, пласкі дахи виноробень, а також текстильні майстерні з прядильним станками.
