Звіробій - Джеймс Фенімор Купер
Увесь цей час в будинкові точилася запекла боротьба. В таких випадках події блискавично міняються, й оповідачеві важко за ними поспівати. Від тієї миті, коли вперше почувся шум, і до того, коли делавар облишив свої незграбні спроби упоратися з довжелезними веслами, минуло не більше трьох-чотирьох хвилин, проте звитяжці, очевидно, встигли добряче виснажитись. Уже не чути було Непосидиних прокльонів та лайок, і навіть сама боротьба дещо вповільнилась. Але все ж таки бійка тривала з непослабною впертістю. Нараз двері широко розчахнулися, і бій перейшов на поміст тепер просто неба.
Котрийсь з гуронів спромігся зняти засуви, й три чи чотири воїни вискочили слідом за ним на вузький поміст, ніби радіючи змозі втекти від жахів, що коїлися в будинкові. По цьому ще одне тіло, кинуте з неймовірною силою, вилетіло з дверей сторчголов. І от на порозі з'явився Марч. Він рикав, мов зацькований лев, і зумів на мить звільнитися від своїх численних ворогів. Гаттера, певне, вже встигли схопити й зв'язати.
В боротьбі настав перепочинок, що нагадував тимчасове затишшя серед бурі. Всі відчували потребу звести дух.
Бійці стояли, бликаючи один на одного, мов люті пси, які щойно розціпили мертву хватку своїх щелепів і чекають зручної миті, аби знову вчепитися в ворожу горлянку. Ми скористаємось з цієї перерви й розповімо, як саме індіяни вдерлися в «замок». Зробимо це вельми охоче, бо читачеві треба пояснити, чому така запекла сутичка була водночас майже безкровна.
Розчахнутий Дуб, а надто його товариш, який, здавалось, був йому підлеглий і мав лише опікуватися плотом, пильно все роздивилися під час двох своїх поїздок до «замку». Хлопець теж повернувся у табір з докладною і надзвичайно цінною інформацією. Склавши з цього загальне уявлення про те, як збудовано дім і як він замикається, гурони могли з достатньою впевненістю чинити напад у темряві. Хоч Гаттер, переносячи своє майно на борт «ковчега», поставив судно біля східної стіни «замку», за ним звідусюди стежили, й тому ця осторога виявилася марною. Ворожі розвідники чатували на західному й на східному березі озера і бачили всі приготування блідолицих. Тільки-но споночіло, плоти, такі ж, як і той, що ми його вже описували, рушили від обох берегів до «замку», і «ковчег» проплив за якихось п'ятдесят футів од них, нічого не помітивши. Ірокези лежали, простягнувшись долілиць на колодах, так що в темряві їхні тіла й самі тихохідні плавучі пристрої цілковито зливалися з водою.
З'єднавшись біля «замку», обидва загони поділилися своїми спостереженнями й, уже не вагаючись, підпливли до будівлі.
Як вони й сподівалися, в «замкові» не виявилось ні душі.
Плоти негайно відчалили до берега по підмогу, а двоє дикунів, що зосталися на помості, враз скористалися з переваг свого становища. Видершись на дах, вони зняли кілька шматків кори й прослизнули на горище. Тут до них приєдналися й інші воїни, які скоро наспіли з берега. Прорубавши бойовими топірцями дірку в брусованій стелі, чоловіка з восьмеро найсильніших індіянів зіскочило в кімнату. Тут вони засіли, добре озброєні й забезпечені харчами, готові, залежно від обставин, витримати облогу або вчинити напад. Цілу ніч воїни спокійно спали, як це властиво індіянам, коли вони перебувають у стані бездіяльності. На світанку, визирнувши у стрільниці, крізь які тільки й надходило світло та повітря знадвору, бо всі вікна були щільно приперті грубими віконницями, вони побачили: до «замку» повертається «ковчег». Збагнувши, що двоє блідолицих збираються лізти в дім через трап, ватажок ірокезів негайно вжив необхідних заходів. Знаючи природжену лютість своїх одноплемінників і не покладаючись на їхню стриманість, він забрав у них усю зброю, навіть ножі, й заховав у такому місці де її нелегко було б знайти. Натомість він заздалегідь приготував личані мотузки. Причаївшись у трьох кімнатах, індіяни тільки й чекали сигналу, аби кинутися на майбутніх бранців.
Коли загін опинився в будинкові, воїни, що залишалися надворі, поклали кору на місце, ретельно знищили всі сліди свого перебування в чужих володіннях і повернулися на берег. Один з тих воїнів саме й загубив мокасин і не спромігся його розшукати в темряві.
Якби ірокези, що Зосталися в «замкові», знали про смерть дівчини, мабуть, ніщо не змогло б врятувати життя Гаттерові й Непосиді. Але ця злощасна пригода сталася вже після того, як було влаштовану засідку, та ще й за кілька миль од «замку», в індіянському таборі, розташованому по той бік мису.
РОЗДІЛ XX
Я все зробив, але — гай-гай! —
Ці жертви пропадуть.
Я покидаю любий край —
Мене за морем ждуть.
О рідна земле,
Прощавай,—
Мене за морем ждуть.
Шотландська балада
В попередньому розділі ми полишили захеканих супротивників на їхній вузенькій арені. Обізнаний з усіма прийомами кулачного бою, вельми поширеного в тодішній Америці, й особливо на прикордонні, Непосида, крім своєї велетенської сили, мав перевагу, що робила його боротьбу не такою нерівною, як можна було гадати. Тільки це й дало йому змогу протриматись так довго супроти такої кількості ворогів, бо індіяни теж недарма славляться своєю спритністю й силою в атлетичних вправах. Жоден учасник бійки серйозно не потерпів, хоч деякі дикуни по кілька разів, мов підкошені, падали з ніг. Про того, котрий полетів сторч головою на поміст, можна було сказати, що він до певного часу вибув з ладу. Серед решти індіянів дехто накульгував. Та й самому Марчеві не минулося без синців. Усім було конче потрібно хоч трохи відсапатись, і бійка на якийсь час припинилася.
Але замирення, хоч би яка причина його викликала, не могло тривати довго: надто тісна була для цього арена боротьби й надто велика небезпека якогось ворожого підступу. Всупереч тому, чого можна було чекати від Непосиди в його становищі, він перший знов кинувся битися. Чи керувався він свідомим розрахунком, гадаючи, що саме раптовий, несподіваний напад принесе йому успіх, чи то було наслідком його запеклої ненависті до індіянів — важко сказати. Проте він люто плигнув уперед і в першу мить розкидав геть усіх ворогів. Він ухопив найближчого гурона за поперек, підняв його над помостом і швиргонув у воду, мов те немовля. За кілька секунд така сама доля
