Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні
Пізніше вони дізналися, що лорд Ґрей, який був перший помічник герцога, а можливо, навіть і головний вождь повстання, купив собі помилування за сорок тисяч фунтів стерлінгів. Пітер Блад уважав, що цього й слід було чекати. Він не міг далі стримати свого презирства до короля Якова.
— Яка мерзенна істота сидить на троні! Якби я знав раніше про нього стільки, скільки знаю сьогодні, то, безумовно, у драгунів було б значно більше підстав для мого арешту, — заявив він і враз поцікавився: — А як ви думаєте, де тепер лорд Ґілдой?
Молодий Пітт, до якого він звернувся, повернув обличчя, з якого за два місяці ув’язнення рум’яна морська засмага майже геть зникла. Його круглі сірі очі допитливо глянули на лікаря.
— Звичайно, востаннє ми бачили лорда в Оґлторпі, — сказав Блад. — Цікаво, де ж тепер інші заарештовані дворяни — справжні лідери цього жахливого повстання? Думаю, що їхня відсутність пояснюється саме так, як і відсутність Ґрея. Вони багаті люди і можуть відкупитися. Шибениці чекають на тих бідолах, що пішли за аристократами, а самі аристократи, які мали честь очолити повстання, звичайно, на волі. Курйозна й повчальна історія. Присягаюся честю, ми живемо в несолідному світі!
З почуттям глибокої зневаги до всього він засміявся і з тим самим почуттям пізніше ступив до великого залу Тонтонського замку, аби постати перед судом. Разом із Бладом туди доправили Пітта і Бейнса. Суд мав розпочатися з розгляду їхньої — однієї на трьох — справи.
Увесь зал до самих галерей, заповнених переважно жінками, був задрапований багряною тканиною — в угоду марнославству верховного судді барона Джефрейса, який цілком природно надавав перевагу червоному кольору, бо він найкраще відображав його власну кровожерливість.
На чільному місці залу, на підвищенні, сиділи п’ять уповноважених лордів-суддів у яскраво-червоних мантіях і важких темних перуках, верховний суддя барон Джефрейс сидів посередині.
Підсудних привели під охороною. Судовий пристав закликав до тиші під страхом тюремного ув’язнення, і гомін поступово вщух. Блад із цікавістю роздивлявся дванадцятьох присяжних засідателів, які дали клятву бути «милостивими і справедливими», але їхній зовнішній вигляд свідчив про те, що вони не могли думати ні про милість, ні про справедливість. Перелякані, приголомшені й жалюгідні, вони скидалися на кишенькових злодіїв, спійманих на гарячому. В душі кожного з них веління власної совісті тамував страх перед мечем жорстокого верховного судді.
Потім спокійний, зосереджений погляд Блада перемістився на членів суду і найдовше затримався на голові, лордові Джефрейсі, чия страшна слава бігла попереду нього й дісталася із Дочестера раніше, ніж приїхав він сам.
Це був високий, худий чоловік років сорока, з довгастим вродливим лицем. Синюватість під очима і набряклі повіки свідчили про страждання або про безсоння і посилювали блиск очей та їхній лагідний смуток. На блідому обличчі різко виділялися плями сухотного рум’янцю і яскраві повні губи. В лінії губів судді крилося щось невловиме, що псувало красу його виду.
Як медик, добре знаючи ту страшну хворобу, що мучила лорда, Блад з інтересом розглядав людину, яка, попри близький кінець, а можливо, саме через це, вела розпутне і розбещене життя.
— Пітер Блад, підведіть руку!
Суворий голос судового клерка повернув Блада до дійсності. Пітер машинально виконав наказ, і клерк узявся монотонно читати багатослівний обвинувальний акт, у якому Пітера Блада обвинувачували в зраді свого верховного і законного володаря Якова II, Божою милістю короля Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. З цього акту Блад довідався, що він, не маючи в серці Бога, був спокушений дияволом, забув про свій обов’язок любити й шанувати короля і порушив мир і спокій у королівстві, розпалюючи війну та заколот із метою позбавити короля корони, титулу й честі. І ще про багато інших злочинів довідався Блад із документа, в кінці якого було запропоновано відповісти: винен він чи не винен?
Відповідаючи, він сказав більше, ніж від нього вимагали:
— Я абсолютно не винний.
Гостролиций чоловічок, що сидів перед столом суддів праворуч від Блада, аж підскочив на своєму місці. Це був військовий прокурор Полліксфен.
— Винні чи не винні? — загорлав цей запальний джентльмен. — Відповідайте тими самими словами, якими вас запитують!
— Тими самими словами? — перепитав Блад. — Он як! Не винний. — І, звертаючись до суду, вів далі: — Якщо ваша ласка, то я не вчинив абсолютно нічого, що могло б підтвердити хоч слово із цього обвинувального акту. Я завинив лише в тому, що мені бракувало терпіння за час мого двомісячного перебування в смердючій в’язниці, де моє здоров’я і навіть життя наражалися на страшну небезпеку...
Розпалившись, Блад міг би ще багато чого додати, але цієї миті верховний суддя перебив його лагідним, навіть жалібним голосом:
— Послухайте, Бладе, ми повинні дотримуватися звичайних, загальновизнаних судових норм, і я мушу перервати вас. Ви, мабуть, не обізнані з судовою процедурою?
— Не тільки не обізнаний, але навіть до цього часу був щасливий у своєму незнанні. Я б із радістю відмовся від такої обізнаності.
Квола посмішка на мить промайнула на сумному обличчі судді.
— Вірю вам. Вас уважно вислухають, коли ви виступатимете на свій захист. Але говорити будь-що зараз і недоречно, і незаконно.
Підбадьорений очевидним співчуттям і увагою судді, Блад відповів, як того вимагали від нього, що він згоден постати перед судом Бога і країни. Після цього клерк, помолившись, щоб Бог допоміг ухвалити справедливий вирок, викликав Ендрю Бейнса, наказав йому підвести руку й відповісти на обвинувачення.
Від Бейнса, який не визнав себе винним, клерк перейшов до Пітта. Той сміливо визнав свою провину. Головний суддя заворушився.
