Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

На таку пересторогу капітан Гобарт відповів хвалькуватим презирством, проте, як видно, врахував її.

— Візьміть кушетку, — розпорядився він, — і доправте на ній пораненого в Бріджвотер. Помістіть його у в’язницю до нових розпоряджень.

— Він може не пережити дорогу, — запротестував Блад. — Його в жодному разі не можна перевозити.

— Тим гірше для нього. Моя справа — арештовувати повстанців! — І рухом руки він підтвердив свій наказ.

Ґілдой ледь помітно спробував простягти Бладові руку.

— Сер, — прошепотів він, — я ваш боржник і, якщо залишуся живим, постараюсь відшкодувати цей борг.

У відповідь Блад вклонився і звернувся до солдатів:

— Несіть обережно. Від цього залежить його життя.

Коли лорда винесли, капітан пожвавішав. Він повернувся до господаря:

— Кого ще з проклятих бунтівників ви переховуєте?

— Більше нікого, сер. Його світлість...

— З його світлістю вже обробилися. А за хвилину, коли обшукаємо будинок, візьмемося й за вас. І, клянусь Богом, якщо ви мені збрехали...

Він різко обірвав промову, щоб віддати наказ солдатам. Драгуни вийшли. За мить почулося, як вони з грюкотом нишпорять у сусідній кімнаті. Капітан тим часом обшукав кімнату, простукуючи обшивку рукояткою пістолета.

Блад зрозумів, що йому не можна більше затримуватися.

— З вашого дозволу я побажаю вам хорошого дня та піду, — сказав він.

— З мого дозволу ви на якийсь час залишитесь, — відповів йому капітан.

Блад знизав плечима й сів.

— Ви страшенно нудний, — сказав він. — Цікаво, як це ваш полковник досі не помітив цього.

Але капітан не звертав на нього уваги. Він нахилився, щоб підняти чийсь брудний і запорошений капелюх, до якого була приколота дубова гілочка. Капелюх лежав біля шафи, у якій сховався бідолашний Пітт. Капітан зловтішно посміхнувся, обвів глузливим поглядом кімнату, зупинившись спочатку на господареві, потім на двох жінках, що стояли позаду, і, нарешті, на Бладові, який сидів, заклавши ногу за ногу, з байдужим виглядом, що далеко не пасувало до його думок і настрою.

Ось капітан підійшов до шафи і, шарпнувши, розчахнув одну з половинок масивних дубових дверей. Перед ним, зігнувшись у три погибелі, стояв молодий Пітт. Схопивши хлопця за комір камзола, капітан витяг його з шафи.

— А це хто, чорт забирай? — спитав він. — Ще один дворянин?

Блад одразу як наяву побачив ті шибениці, про які говорив капітан Гобарт. Стало ясно, що бідолашний молодий шкіпер мав прикрасити одну з них, повішений без суду замість іншої жертви, що не справдила капітанових сподівань. Тієї ж мити Пітер вигадав не лише титул, а й цілий родовід для молодого повстанця.

— Присягаюся, ваша правда, капітане. Це віконт Пітт, двоюрідний брат сера Томса Вернона, одруженого із цією незграбною Моллі Кірк — сестрою вашого полковника. Колись вона була фрейліною дружини короля Якова.

Обидва, капітан і його бранець, ахнули. Але в той час, як молодий Пітт розсудливо промовчав, капітан вибухнув брутальною лайкою, пильно вдивляючись у свою жертву.

— Він бреше, правда ж? — закричав він, схопивши юнака за плечі й люто дивлячись йому в обличчя. — Клянусь Богом, він знущається з мене.

— Якщо ви такі певні цього, — сказав Блад, — повісьте його і тоді побачите, що станеться з вами наступної хвилини.

Драгун зиркнув на лікаря, потім на свого бранця.

— Схопити його! — І він штовхнув юнака до рук солдатів. — Відведіть у Бріджвотер. А цього зв’яжіть, — показав капітан на Бейнса. — Хай знає! Ми покажемо йому, що буває за переховування бунтівників.

За якусь мить зчинилась колотнеча. Протестуючи проти насильства, Бейнс пручався в руках солдатів. Перелякано кричали жінки. Та, коли до них підійшов капітан, їх охопив іще більший жах і вони враз замовкли. Гобарт схопив дочку господаря за плечі. Ніжні блакитні очі чарівної дівчини із золотавим волоссям благально дивилися в обличчя драгунові. А той, хвацько повівши бровою, вп’явся в неї очима, що враз спалахнули недобрим вогником. Потім він узяв її за підборіддя і грубо цмокнув у губи, примусивши бідолашну здригнутися від огиди.

— Це — завдаток, — сказав він. — А тепер трохи помовч, маленька бунтівнице, поки я розберуся із цими шахраями.

Капітан з посмішкою відійшов, залишивши напівпритомну дівчину в обіймах її горем убитої матері. А солдати, міцно зв’язавши руки обом бранцям, стояли тепер, посміхаючись, і чекали на подальші розпорядження.

— Ведіть їх! Корнете Дрейк, ви відповідаєте за арештованих.

Його пекучі очі знову шукали перелякану дівчину.

— Я тут трохи затримаюсь і обшукаю садибу, — сказав він драгунам. — Може, десь ховаються ще й інші бунтівники. — І, наче схаменувшись, додав, показуючи на Блада: — І цього заберіть із собою. Ворушіться!

Останні слова вивели Блада з глибоких роздумів. Він розмірковував, що в його сумці є ланцет, за допомогою якого він міг би виконати над капітаном Гобартом корисну операцію. Благодійну для всього людства. Драгун, вочевидь, був надміру повнокровний, і кровопускання пішло б йому тільки на користь. Проте нелегко дочекатися слушного моменту. Блад саме почав міркувати, чи може він заманити капітана вбік якоюсь історією про захований скарб, коли так невчасно перервали його цікаві думки.

Він намагався якось потягнути час.

— Гаразд, це мене цілком влаштовує, — сказав він. — Я збирався йти в Бріджвотер, і якби ви не затримали мене, зараз я був би вже в дорозі.

— От ви й підете туди. У тюрму.