Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Хто з мечем прийде у Степ, від меча загине, — натхненно повторили вожді.

Іданфірс перевів подих.

— Бажаю почути думку кожного. Прошу до слова, — люб’язно запрошував.

Присутні водночас повскакували з подушок і водночас закричали. Іданфірс ворухнув сріблястою бровою. Його радник, князь Євстахій, тут же розпорядився:

— Першими хай висловлять свою думку шановні гості.

Скіфські вожді покірно опустилися на шкіряні та замшеві подушки.

Під мелодійний передзвін ланцюжків і браслетів до чаші з вогнем підійшов Савромат. На його голові смугаста хустка. Два кінці кумедно завернуті за вуха, а третій пиндиться на круглій спині. Савромат обсмикнув каптан, прикрашений кольоровими аплікаціями і шматочками хутра. Високим фальцетом завів:

— Хлопці, знайте, Перс ітиме до Залізних Воріт.[21] Треба збивати його з цього курсу і спрямовувати до північних племен.

— Правильно радиш, царице. Слід випроваджувати Перса на північ. До тих племен, що відмовилися розпити з нами чашу дружби, — крикнув кремезний Гелон.

— Го-го-го, сподівалися відсидітися. Аякже! Втягнемо їх також у війну, — зайшовся сміхом білявий Будин.

Савроматка наставила в бік обох долоню, мовляв: я ще не все сказала. Верещала:

– І неодмінно потрібно стерегти шлях, що веде до Танаїсу. Адже Персяка щоразу сходитиме на нього. Треба знекровлювати ворога. Коли він дійде до Меотіди,[22] то повинен бути ослаблений. А ще краще вступити з ним у відкритий бій і зразу знищити. Так голові легше.

— На Перса! На Перса! — кричали Будин з Гелоном і помахами рук підохочували всіх до скандування.

— Та не вистачить у нас сил для відкритого бою, — втихомирював гарячих гостей Іданфірс.

Цариця відкрила рота, щоб заперечити. Однак Іданфірс говорив надто гучно:

— Спустіться на землю. Так, сміливі наші воїни. Але чисельністю вони Персові вступають. Про вирішальну битву не час говорити. Треба виждати, почекати слушного часу. Ворожі загони повинні розтягнутися у безкрайніх Степах. Ось тоді, як собака Бати, станемо їх непокоїти. А на перших порах будемо знекровлювати ворога. Приміром, на крайні загони несподівано нападати. Це ослабить ворога. Ще пропоную нашому великому царству розділитися. Царство Скопасіса рушить морським берегом у бік, де сходить сонце. Тобто дорогою, що веде до Меотіди і Залізних Воріт…

— До Скопасіса приєднаються племена Савроматії, — ввернула своє цариця (вона досі стовбичила біля камінної чаші).

— Гаразд, — великодушно погодився Іданфірс.

Дзенькнули ланцюжки і браслети. Задоволена Савроматка попрямувала до своєї подушки.

— Другу силу, вважаю, можуть скласти царства Іданфірса, тобто моє, і Таксакіса. До нас приєднаються племена гелонів і будинів. Ми повинні триматися від ворога на відстані одного дня шляху. Наше завдання бачу в наступному. Слід заманювати ворога на землі тих племен, які відмовилися від союзу з нами. Втягнемо їх також у війну.

— Добровільно не хотіли воювати, воюватимуть проти волі, — підкинув Скіфарб.

Вожді на знак згоди кивали кудлатими бородами.

— Вони змушені будуть захищатися. На Перса самі нападатимуть.

Іданфірс так переконливо говорив, що всі присутні з ним погодилися.

— Товариші воїни, давайте пропозиції, як ослабити ворога? — запрошував Євстахій.

З усіх кутків лунало:

— Засипати колодязі та водойми.

— Випалювати траву.

— Не пускати Перса на землі орачів. Нині наливаються соком зерна вівса, пшениці, жита.

Збуджені вожді не звертали увагу на підлітка, подушка якого біля входу. Відреагували лише на його дзвінкий голос:

— Шановні старші, дозвольте і мені сказати слово.

Господар шатра Аріапіф заклав за вухо пишне пасмо волосся і метнув зір у кінець столу. Євстахій нахилився до царя царів і щось швидко йому сказав. Іданфірс прихильно крикнув:

— Дозволяємо. Говори, Скіле.

Хлопчина шпарко вибіг наперед. Спершу зігнувся в поклоні й торкнувся ворсу килима. Миттєво розігнувся. Благальним голосом повів:

— О царю царів, дозволь мені сформувати мобільний загін.

Захмелілі вожді вгрузли в подушки і стихли. Іданфірс критичним поглядом окинув вискочку. На його круглому видочкові палахкотіли рум’янці, одного кольору з кучерявим, кружкома постриженим, волоссям. Але сиві очі дивилися по-дорослому — твердо, незмигно. Скіл не розгубився під гострим зором царя царів. Сміливо пояснив:

— У мій загін увійдуть молодші воїни, висвячені у вовки. Увійдуть також хлопчики, що досі не воювали.

— Малих для чого брати? — хтось грубо кинув.

— Для кількості, — чемно пояснив хлопчина.

Шатром кочували несхвальні перемовини:

— Діти — найбільший скарб.

— Пращури заповідали дітей оберігати.

— Жінок з дітьми відправимо до північних племен.

Скіл крутнувся до перемовників.

— Мій загін не воюватиме. Мій загін відведе Перса від орачів і заманить Перса у пустиню.

Вожді перезирнулися, при цьому смикали осудливо плечима. На поважному зібранні молодші вбирають слова старших, як спрагла земля воду. А цей пнеться, мов жук-рогач.

— Шановне товариство, Скіл наймолодший серед нас. Але завважте, він зі славного роду Ахсартаггата. Батько його — Аріапіф, у шатрі якого ми нині, а прадід Скіла — шановний Аргат. Скіл вміло керував плем’ям з роду кривавих, — вгамовував вождів радник Євстахій.

Недовірливі погляди тут же обмацали на хлопчині широкий, у пів стана, ремінний пояс, обкладений металевими пластинами. Виділили золоту чепрагу з головою вепра. Такий знак влади не передається від батька до сина, він виборюється в чесному змаганні.

– І куди ти, Скіле, сине Аріапіфа, заманиш Перса? Можливо, поділишся своїми стратегічними планами зі мною, ратеводою, —