Звіробій - Джеймс Фенімор Купер
Блискавичність, з якою засинають і прокидаються люди, звиклі завжди бути насторожі, становить одну з найзагадковіших особливостей нашої природи. Тільки-но голова торкнеться подушки, свідомість гасне, й усе-таки в потрібну мить дух будить тіло з такою точністю, ніби він увесь цей час стояв поруч на чатах. Так завжди траплялося і з Гетті Гаттер. Хоч які слабосилі були її душевні здібності, все ж вони виявили досить активності, щоб примусити дівчину розплющити очі точно опівночі. Гетті прокинулась і, підвівшись з своєї Постелі з звіриної шкури та листя, невимушено підійшла до багаття, аби підкинути в нього дров, немовби вона змерзла від нічної прохолоди в лісі. Полум'я шугнуло високо вгору й освітило смагляве обличчя вартового, чиї темні очі спалахнули проти вогню, мов зіниці пантери, яку цькують у її лігві палаючими смолоскипами. Але Гетті не відчула ніякого страху й попростувала до того місця, де стояв індіянин. Рухи її були такі природні й до того позбавлені найменших ознак підступності чи обману, що воїн подумав, ніби дівчину просто підняла на ноги нічна прохолода, — таке вельми часто траплялося в таборі, тож і не викликало підозри. Гетті заговорила до індіянина, але той не розумів англійської мови. Тоді вона подивилася хвилю на заснулого бранця й повільно та сумовито побралася геть.
Дівчина навіть у гадці не мала ховатися. Найменша хитрість, звісно, була їй не під силу. Зате хода в неї була легка й майже нечутна.
Гетті простувала до мису, туди, де вона сходила на берег першого разу й де Уа-та-Уа сіла в човен. Вартовий бачив, як її тендітна постать, оддаляючись, танула в мороці. Та це його не збентежило, й він не покинув свого поста. Ірокез знав, що два інших його товариші не сплять, та й не вірив, що дівчина, яка двічі з власної волі приходила в табір і вже один раз вільно його залишала, тепер надумалась тікати.
Гетті поганенько освійчувалась у малознаній місцевості. Проте зуміла втрапити на стежину, яка вивела її до берега на тому кінці мису, де стояв табір. Вона пішла понад водою на північ і скоро наразилася на другого вартового, який спроквола походжав на прибережній відмілині. Це був зовсім юний воїн; зачувши легкі кроки та шурхіт ріні, він стрімко підскочив до дівчини, хоч його рухи аж ніяк не були загрозливі. В густій пітьмі, та ще в затінку лісу, навіть за двадцять футів нелегко побачити людину, а щоб розпізнати, хто вона, треба доторкнутись до неї рукою. Молодий гурон явно був розчарований, коли розгледів, нарешті, кого йому довелося здибати. Щиро кажучи, він очікував свою кохану, яка обіцяла прийти сюди й скоротати з ним нудні години нічної варти. Хлопця нітрохи не здивувала поява блідолицьої в цей пізній час. Опівнічні прогулянки— звичайна річ в індіянському селі чи таборі, бо там кожен їсть, спить і гуляє, коли йому заманеться. Недоумкуватість Гетті й цього разу прислужилася їй якнайкраще. Роздратований своєю невдачею і бажаючи швидше спекатись небажаного свідка, молодий воїн махнув дівчині рукою, щоб вона йшла собі далі, куди їй треба. Гетті послухалась. Але, ступивши кілька кроків, раптом заговорила по-англійськи своїм ніжним лагідним голосом, який розлягався досить далеко серед нічної тиші.
— Якщо тобі здалося, ніби я гуронська дівчина, воїне, — сказала вона, — тоді мені не дивно, чого ти сердишся. Я Гетті Гаттер, дочка Томаса Гаттера, й ніколи не виходила вночі на побачення з мужчинами. Мати казала, що це негарно, що скромні молоді жінки не повинні цього робити. Я маю на увазі скромних блідолицих жінок, бо знаю, в деяких людей заведено інакше. Ні-ні, я Гетті Гаттер і не вийду на побачення навіть до Гаррі Непосиди, хоча б він навколішки благав мене. Мати казала, що це негарно.
Отак просторікуючи, Гетті наблизилась до того місця, куди нещодавно причалював човник і де, завдяки покрученому берегові та густим чагарям, вартовий не помітив би її навіть серед білого дня. Але закоханий уже вловив чиїсь інші кроки й одійшов так далеко, що майже не чув срібних переливів голосу білої дівчини. Тим часом Гетті, заклопотана своїми думками й турботами, не вгавала. Щоправда, її слабенький голосок не міг пробитися далеко в ліс, але над водою його було чути краще.
— Я тут, Джудіт, — нарешті сказала вона. — Біля мене нікого немає. Гурон, який стоїть на варті, пішов стрічати свою подружку. Ну, розумієш, індіянську дівчину, яку мати ніколи не нагрущала, що негарно виходити уночі на побачення з мужчиною…
Тихий остережливий вигук від води примусив Гетті замовкнути, а трохи згодом вона помітила тьмяні обриси човна, який без жодного сплеску наближався до берега й скоро зашурхотів носом по ріні. Тільки-но легеньке суденце відчуло на собі вагу Гетті, воно враз відпливло кормою вперед, мовби було наділене власним життям та волею. Опинившись за сотню ярдів од берега, човник розвернувся, описав широке півколо і рушив до «ковчега». Перші кілька хвилин обидві дівчини мовчали. Але потім Джудіт, що сиділа на кормі й веслувала не згірш за будь-якого чоловіка, завела розмову, яку їй кортіло почати від тої самої миті, коли сестри стрілися на мисі.
— Тут ми в безпеці, Гетті,— сказала вона, — і можемо говорити, не боячись, що нас підслухають. Тільки балакай тихенько — безвітряної ночі звуки розлягаються далеко над водою. Коли ти була на березі, я підпливла зовсім близько й чула не тільки голоси воїнів, а й шурхіт твоїх черевиків по ріні ще до того, як ти заговорила.
— Я гадаю, Джудіт, гурони не знають, що я втекла від них.
— Може, й так, Гетті. Закоханий стає кепським вартовим, якщо він тільки не чатує на свою подружку. Але скажи, Гетті, чи бачила ти Звіробоя? Чи розмовляла з ним?
— Аякже! Він сидів коло багаття, і ноги в нього були спутані, хоч руки вільні.
— Гаразд, але що він тобі
