Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
Поправив гніт, хлюпнув трохи керосину, чиркнув сірником. Ще одне око блимнуло, — тепер можна і цигарку запалити.
Останні три ліхтарі віддалені від основного місця швартування суден, якщо можна так сказати про те, що залишилося з колишнього причалу, де стояло, бувало, з добрий десяток легких дерев’яних парусників. Світло ліхтарів, а їх тоді стояло куди більше, служило для капітанів орієнтиром.
Що то за часи були, — похитав головою старий і зайшовся довгим, надривним кашлем.
Чи зміг би він сьогодні відрізнити індійські суденця котіа від оманських баггала, або ж навіть від червономорських самбук? Навряд, бо зараз всі називають їх просто дхоу. Тоді спілкувалися між собою на суміші арабської мови, суахілі, хіндустані, домішували малайські діалекти. Тепер — в основному шваргочуть по-англійськи навіть з рідким торговцем, що забреде на Ентанго. У Фатухелу завжди не було особливого бажання теревенити з ними. Наскрізь бачив, що під японськими телевізорами вони неспроста понаставляли фінікових кошелів. Знає давню хитрість любителів гри з законом, бо ті добре кумекають, що не народився ще митний чиновник, котрий став би на спекотному сонці бабратися і переривати кошелі з липкими фініками. Ох, і козирна ж схованка для гашишу…
Фатухелу сплюнув. Заради таких синдбадів, що бавляться з наркотою, не варто й ліхтарі запалювати. Ще трохи посидить і подибає далі, — невже пропала надія, що його ліхтарі стануть надійним орієнтиром добрим людям?
У грудях озвалася першопричина невдоволення — знову й знову думає про ту дівчину, котру збирається привласнити Ель Даві. Отого й лихий Фатухелу, що його душа, настояна на звичках синдбадів, тепер мусить поступитися своїм принципам. Не може він мовчати. Таки вирішив усе почуте від охоронця Даві переповісти Майклові. От тільки запалить решту ліхтарів…
— Агов, Фатухелу! Знаю, то ти тут сидиш і смалиш цигарку, — почув голос Майкла. — Про що думаєш на цей раз, га, філософе?
Фатухелу зрадів, цигарка аж зашкварчала, — так міцно затягнувся. І тут же замолов жорнами, застрипів пісок неговіркого чолов’яги:
— Про тебе, юристе, думав. Про тебе та оту дівчину з літака, що знайшлася. Вона з Ук-ра-ї-ни, Мартою звати. Не знаю анічогісінько про тамту країну, а от ім’я дівчини справді гарне.
— І вона варта свого імені, — погодився Майкл.
— Ось вона, зі мною.
З мороку, густого, як кокосове молоко, підступила до них дівчина. Мала величезні очі, в яких Фатухелу побачив відблиск запалених ліхтарів, довге, висохлого рисового стебла волосся. Вона нагадала Фатухелу порцелянову діву Марію, котру колись йому показував синдбад, що забрів у їхні води з далекої далечини, з холодних північних морів. Чого він шукав у теплих водах, так ніхто й не знав, тільки хоронила його від штормів та рифів ота діва Марія. Фатухелу хотів навіть вголос сказати пр оце, але язик не вмів молоти такі слова.
— Марто, познайомся, це Фатухелу, ліхтарник Ентанго. Он, бачиш, він уже запалив три ліхтарі, — відрекомендовував Майкл.
— По-моєму, це прекрасно — відкривати вночі очі на землі, щоб усім було видно, — тут живуть добрі люди…
Фатухелу пошкріб потилицю: а гарно таки сказала дівчина. І мудро. Але як не припасовував слова одне до одного, не виходило так, як у цієї білявки.
— А ти теж юрист? — поцікавився, бо ніхто ще з ним таким стилем не спілкувався, крім Майкла, У рибалок та синдбадів яка мова? Одні окрики та брутальні історійки. Навіть очі заплющив і справді уявив, як то Ентанго дивиться в небо очима, які запалює він, ліхтарник острова. Тому й прийшов до висновку, що дівчина, така схожа на діву Марію, теж юрист.
— Ні, я на телебаченні працюю, я репортер, — відповіла Марта.
Фатухелу приском обсипало від такої новини. Колись на Яві він сидів біля ящика, якого всі називали телевізором, і сам бачив, як там співають, танцюють і навіть цілуються такі ж молоді та вродливі дівчата, як Марта. Тоді він був набагато молодшим і ті красуні надовго позбавили його спокою. Тепер, виявляється, біля нього на лавчині сидить одна з них і розмовляє, як з рівним собі, та ще й захоплюється його ліхтарями. Серце перестало шпигати, невеселий настрій зник. Ще б пак! Хіба має він право мовчати і не допомогти вилитій діві Марії, яка до того ж має таку роботу, що ого-го, жодна дівчина Ентанго не зможе з нею зрівнятися?
Майкл і собі присвиснув. Досі вони не мали нагоди поговорити про це. Такі категорії мали значення в іншому світі, а тут, на маленькому острові, далекому від домівки, яке це мало значення? Тут вони просто хлопець і дівчина. Майкл навіть засумнівався, що в іншій ситуації, в іншому місці, виконуючи буденну телевізійну роботу, вбрана у наймодніші сукні, у супроводі режисерів та операторів (а то все хлопці — ого-го!) чи звернула б увагу на нього? Стало ніяково за свої шорти і прану-перепрану футболку. Справжній місцевий рибалка, та й годі. Жалібно і безпорадно озвалася внутрішня педантичність, зараз він вперше це відчув, зиркнувши краєчком ока, як з-під шортів стирчать худі ноги, взуті у легкі шлапаки.
Марта, здається, не звертала на Майкла уваги і хлопець, заглиблений у власні відкриття, нарешті почув, що Фатухелу уже розповідає про кораблі, які колись стояли на рейді тут, на Ентанго. Марта зуміла таки розговорити Фатухелу. Ліхтарник говорив повагом, будував розлогі, нескупі речення. Його й справді було приємно і цікаво слухати.
— … саме на такому кораблі ходив Синдбад — морехід. Ми так називаємо людину, а виявляється, що означає це індійське слово синдхупаті — володар морів. За моєї молодості так називали капітанів і власників суден. Нинішні синдбади в основному іранці, але їх кораблі будуються в Кувейті та Омані.
— А ви б хотіли зараз вийти в океан як справжній синдбад? — поцікавилась Марта.
— Якби мене на березі чекала така діва Марія,
