На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
— По-перше, — втрачаючи терпець, відповів Мехті, — я не був у місті цілих десять днів. Я перебував поза сферою впливу пана Шульца, і він не повідомив мене про свій секретний наказ. Я був… дідько б його забрав, це вас зовсім не стосується!.. А по-друге, припиніть же, нарешті, цю комедію!
— Ах, он воно що, — спало раптом на думку начальникові, — поза сферою впливу пана Шульца… розумію, розумію. Так би й сказали одразу.
Він подав Мехті перепустку й ввічливо пробачився:
— Прошу пробачення, пане…
— Це вам також не обов'язково знати, — не менш ввічливо сказав Мехті, забираючи перепустку. — Ви й так уже взнали більше, ніж треба було… Хайль Гітлер!
— Хайль! — в один голос відповіли німці.
Мехті в душі ще раз порадів з того, що догадався в свій час запастися оранжовою перепусткою. Такі перепустки Шульц видавав особисто і лише своїм агентам. Добре також, що всюди тепер зірвані оголошення з прикметами Михайла! Невже, до речі, вони серйозно вірять у те, що повісили Михайла?.. Ні, Шульц, здається, не вірить… Може, він усе це зумисне інсценізував, щоб приспати пильність партизанів?.. А сам видав таємний наказ… Треба сказати своїм, щоб вони нікого більше не посилали вдвох. Досить уже морочити німцям голови цими міфічними Михайлами. Небезпечно, можна вскочити в халепу. І не варто сьогодні тягати за собою Васю: адже їх весь час зупинятимуть патрулі. Справді, з кожним днем дедалі важче стає діяти в Трієсті. Надто багато пасток.
— Васю, — сказав Мехті, торгаючи друга за плече. — Ти не підеш зі мною далі.
— Мехті!..
— Тихше… Ти ж бачиш: нам небезпечно ходити вдвох. А що, коли трапляться догадливіші патрульні?.. Сам я якось викручусь. А з тобою — ні.
— Але ж я не можу відпустити тебе самого!
— Васю, — суворо сказав Мехті, — не змушуй мене шкодувати, що я взяв тебе в Трієст.
— Все 'дно, Мехті, я буду з тобою!..
— А я, тільки-но ми зустрінемося ще з одним патрулем, — твердо промовив Мехті, — пошлю тебе з якимось дорученням. Ти ж при німцях не будеш сперечатися?
— Добре!.. — зніченим голосом сказав Вася. — Я лишуся, але якщо тебе довго не буде…
— Гаразд, Васю, тоді можеш діяти на власний розсуд, — дозволив Мехті і, помітивши, як у Васі загорілися очі, посміхнувся: — Я бачу, тобі вже зараз хочеться, щоб мене довго не було. Ну, давай мою сумку.
— А досить буде однієї, Мехті?..
— Для того, щоб вивести з ладу «Іль-Пікколо», цілком досить. Тепер слухай, Васю… Чекай мене ось у цих воротях. Коли я повертатимусь — не виходь до мене, роздивись, чи не стежать за мною. Якщо ні — то доганяй. А як стежать — іди за ними. І після вибуху за всяку ціну постарайся зняти їх. Крайній вихід — стріляти! Можливо, що нам доведеться прийняти бій у місті. Ну, домовились?
— Скоріше, Мехті!..
— Гаразд, чекай.
Коли Мехті звернув на вулицю, де містилася редакція «Іль-Пікколо», він мимохіть стишив ходу. На нього чигала нова несподіванка: весь квартал був оточений есесівцями. Мехті хотів повернути назад, але помітив, що праворуч і ліворуч до нього наближаються есесівці. Вони йшли не поспішаючи, наче на прогулянці. Один помилковий рух міг погубити Мехті. За його спиною були ворота великого будинку. Мехті відчував на своїй спині колючі погляди ще кількох есесівців: із воріт за ним стежили. Мехті намацав у кишені рятівну перепустку.
— Що ви тут робите, пане офіцер? — спитав есесівець, який підійшов першим. — З якої частини?.. Куди йдете?..
«Що мені відповідати йому? — гарячково роздумував Мехті, — показати офіцерські документи?.. Але хто знає, що зараз тут відбувається. Почнуть перевіряти, з'ясовувати — тоді каюк. Може, зіграти перед ним роль Жана Крауса, що йде від партизанів?.. Ні, це їх остаточно спантеличить, вони не відчепляться. Краусом можна бути тільки з Шульцом. Єдина надія на перепустку. І нічого не стану пояснювати їм. А раптом вони не зважать на перепустку й вирішать перевірити, що в сумці?.. Ну, тоді — Краус».
— Е, та він, здається, не розуміє по-німецьки, — насмішкувато промовив хтось ззаду, — чи не росіянин це?..
— І сумка збоку!.. Присягаюсь, що в ній не рушник і не зубні щітки!
— Я вас питаю, пане офіцер, з якої ви частини? — суворіше повторив перший есесівець, у чині капітана. Він не зводив очей з сумки Мехті.
— А я не зобов'язаний доповідати вам, пане капітан, — сказав, нарешті, Мехті. — І прошу не затримувати мене. Я, відверто кажучи, дуже стомився…
— Он як?.. — глузливо посміхнувся капітан. — Ви, очевидно, здалека йдете?.. Не журіться, ми вас влаштуємо на відпочинок.
І коротко скомандував:
— Взяти!
Мехті озирнувся. Довкола суцільною стіною стояли есесівці.
— Коли б ви не пошкодували потім, капітане! — Мехті рвучко простягнув йому свою перепустку.
Капітан довго, уважно вивчав перепустку. Мехті чекав.
— Дива, — ледь чутно пробурмотів німець і спитав: — Звідки ж ви йдете?..
— Судячи з вашого чину й посади, ви повинні знати, що на такі запитання не відповідають.
Пояснення, очевидно, задовольнило капітана. Він підніс руку до козирка:
— Все в порядку! Можете йти далі.
Мехті відійшов уже досить далеко, коли, капітан раптом гукнув його:
— Одну хвилинку!
Мехті вдав, що не почув.
Позаду затупотіли кроки, і голос капітана пролунав уже наполегливіше:
— Зачекайте хвилинку!
Мехті зупинився, обернувся
