Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Лівонська війна Росії зі Швецією ще дужче підбурила запорожців проти російської влади, бо козаки, що повернулися з походу, розповіли на Січі, ніби російські військові люди знущалися з запорожців і з презирством на них дивились. Такий настрій призвів до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожці обрали ворога російської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя Гордієнка-Головка. Родом Гордієнко був з Полтавщини, освіту ж дістав у Київській академії. Це був певний козак-ли-цар рішучої й упертої вдачі. Як і славний Сірко, він хотів бачити Військо Запорозьке незалежним ні од якої сусідньої держави і у такому напрямі повів військові справи.
З того дня, як Гордієнко взяв до рук військову булаву, Військо Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. Жовтня 23, року
1702 Гордієнко послав через Мазепу листа у Москву, повідомляючи уряд, що Військо Запорозьке не хоче мати московського города у Кам’яному Затоні. У тому листі між іншим було казано: «Ще начальники московського війська не збудували того города, а вже перевіз наш біля Кодака одняли і чинять нам всякі кривди та збит-кн. Через те Військо Запорозьке наказу про збудування города у Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити».
Під той час запорожці були дуже потрібні російській державі через затяжну війну зі шведами, і цар Петро Олексійович замість того, щоб розгромити їх за непокірливість, послав на Січ стольника Протасова з дуже коштовними подарунками й жалуванням і разом звелів стольнику прийняти од запорожців присягу.
Вичитавши урочисто, як годиться за військовими звичаями, царського листа серед козацької ради, Гордієнко на пропозицію стольника цілувати на вірну службу царю хрест, рішуче сказав, що Військо Запорозьке не буде присягати царю через те, що московський уряд порушив його вольності, побудувавши городки на Самарі і будуючи кріпость у Кам’яному Затоні, і що коли ті городки будуть поруйновані, тоді Військо Запорозьке і присягу цареві складе.
Ворог запорожців — Мазепа, довідавшись про цю подію у Січі, послав царю доноса, доводячи, ніби претензії запорожців на землі по Самарі зовсім безпідставні, бо вони не мають на ті землі царської жалованої грамоти і радив вжити проти запорожців рішучих заходів. На Запорожжя ж він послав своїх підручних підмовляти козацтво, щоб скинуло Гордієнка з кошевства. Це Мазепі таки й вдалося, і року 1703 на кошевство було обрано Герасима Крису.
Догоджаючи Мазепі, Криса погромив ватаги козаків Москаля й Ропухи, що шарпали подорожніх кримців, та з того в Січі стався заколот, і великі ватаги запорожців пішли на Самар погромити там селітренний завод гетьмана Мазепи і погрожували Новобого-родському городку, а з кінцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордієнка.
Увесь 1704 рік минув на Запорожжі неспокійно. За згодою Гордієнка й всього Коша велика ватага запорожців у 3000 козаків з гарматами вийшла з Січі, перевезлася вище Кодака за Дніпр на річку Самар, добула оружно й зруйнувала Новосергієвський городок і позганяла з південного боку Орелі всіх людей, хто не був запорозького підданства. З комендантом кріпості Кам’яного Затону, боярином Шеншиним, відносини запорожців були самі напружені і доходило до оружних сутичок. Незважаючи на все те, можна з певністю сказати, що Гордієнко у ті часи не мав на мислі зраджувати царя Петра Олексійовича, а тільки домагався признання стародавніх прав і вольностей Війська Запорозького. Це стверджується тим, що полк запорожців біля 2000 козаків увесь той рік був при російському війську на Ладозі і в червні місяці брав участь в атакуванні шведів на Чорній річці біля Неви.
КІНЕЦЬ ПАЛІЯТим часом на Правобережній Україні, що ледве стала оджива-ти після Великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поневолена козаччина не хоче знати поляків за своїх зверхників і не пускає на Україну польських панів, коронний польський гетьман Синявський за наказом польського уряду вийшов на Україну з великим військом і року 1703 почав заливати кров’ю Поділля й Брацлавщину, приборкуючи непокірливу українську людність. Благання козацьких полковників, у тому числі й Палія, до російської духовної влади і до царя Петра, щоб заступилися за руський люд і православну віру, лишилися марними, і Синявський вигубив козацтво по всій Західній Україні й православну віру.
Палій, кажемо ми, вдержався на Фастівщині, та не надовго — на нього впала біда, відкіля він і не сподівався. У літо року 1704 цар Петро 1 послав Мазепу з козацьким військом на Правобережну Україну, щоб громити тих польських панів, котрі обстоювали за шведську партію; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб підгорнути Правобережну Україну під свою владу і стати гетьманом обох берегів Дніпра не тільки на папері, а й дійсно. На перешкоді йому до цього стояв тільки фастівський полковник Палій, оборонець посполитого люду і ворог панства, що розплодив Мазепа на Гетьманщині. Мазепа знав, що Палій мав великий вплив на людність всієї України і що він не попустив би поневолити людність Київщини так, як Мазепа поневолював людність Гетьманщини.
Щоб одкинути Палія зі свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, і коли той, не маючи й у гадках нічого лихого, сидів в його наметі гостем, гетьман зрадливо звелів його зв’язати і вирядив у Москву, пояснюючи у листі до царя Петра, ніби Палій прихильний до шведської зверхності. Цар повірив тому наклепові і без ніякого суду заслав Палія у Сибір і тільки року 1709, після прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на волю. Тією волею Палій не зміг уже тоді користуватися, бо нудьга у засланні за рідним краєм і почуття образи од кривди, йому заподіяної, збавили нашому народному оборонцеві віку, і року 1710 він помер.
Вищенаведені події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя і почасти приписувалися у курені, почасти ж сідали зимовниками на західних запорозьких землях.
Рік 1705 минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом з турецькими
