Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Дуже приємно. Я прошу, пані Ірмо, накрити нам стіл, — сказав Дайн, дістаючи з кишені гаманець з справжньої крокодилячої шкіри.

Хазяйка насторожилась, а коли в руці Дайна захрустіли п'ятидоларові банкноти, її дебела постать враз виявила дивну гнучкість. Ірма Венцель «чарівно» всміхнулася, склавши товсті ковбаски губ кумедним сердечком.

— О, панове, прошу. Ви не пошкодуєте, що завітали в моє скромне кафе. Кухня Ірми Венцель славиться на весь Мюнхен. Прошу вас, кімната готова. Гюнтер, пиво!

Зеленкуваті папірці ніби самі по собі вповзли в спітнілий кулак і зникли, немов хто проковтнув їх. Ірма Венцель попливла між столиками з граціозністю вгодованої льохи. Вона прочинила перед гістьми двері і розпливлася в улесливій усмішці.

Кімната, в якій стояв накритий стіл, скидалася на тюремну камеру. Вузька і довга, вона закінчувалася заґратованим вікном, що виходило у напівтемний колодязі, чорного двору.

— Банкетний зал Людовіка Дванадцятого, — зауважив Франсуа Дервіль, ховаючи лукаву посмішку.

— Що будемо пити, панове? — запитав Дайн, уткнувши носа в меню.

— Нам з Вольфом. пляшку «Йоганнісбергера». Останній раз я пив це чудове вино п'ять років тому, а ще й досі в роті відчуваю його смак, бо через нього, можете собі уявити, я попав у Дахау.

— А ви? — звернувся до Крайніченка Дайн-Рябчук.

— Я попав у Дахау тверезим, — серйозно відповів Федір.

— Ні, я мав на увазі вино…

— Краще горілку, ми люди скромні, — всміхнувся Крайніченко. — Ви як, хлопці?

— Само собою, — буркнув Микола.

— Я не п'ю, — несподівано відрубав Андрій. Уже давно в ньому наростав якийсь незрозумілий внутрішній протест проти цього вилощеного типа, що за чарку вина хоче купити довір'я. Десь підсвідомо Андрій відчував нещирість Дайна і дивувався, чому того не помічають інші. Сам хлопець ніколи в житті не сів би з ним за один стіл. Щось було в ньому слизьке, гадюче і в посмішці, і у вицвілих, ніби стерті п'ятаки, очах. Життя навчило Андрія пильніше придивлятися до людей, особливо до нових знайомих. Декілька малопомітних штрихів у поведінці, у вчинках цього новоявленого «землячка» насторожили хлопця, примусили замислитись. Може, трохи і запізно Андрій раптом узявся аналізувати події тієї шаленої ночі біли гірського озера. Якась неясна, незрозуміла тривога прокралась йому в душу і все більше гнітила, стискала серце важким передчуттям біди. Уночі хтось рішив того барона, а на ранок прибувають ці двоє. «Землячок» назвався хазяїном, а поцікавився тільки підвалами. Той молодий — ніби приїхав купувати і навіть не піднявся на другий поверх туристяка, наче те його не цікавило. Сказали, що з Каммергута, а потяглися з ними у Мюнхен. Розмовляли тільки німецькою, а тут раптом виявляється «земляк», і доларів повна кишеня… Ні, цей добродій липне до них неспроста. Щось він таїть у душі лихе. І враз ясна, мов сонячний промінь, думка шугнула хлопцеві в голову. Андрій мало не скрикнув: «А чи не ви, пане, стріляли тієї ночі в барона Дітца?» Однак стримав себе. Вирішив при нагоді поділитися своєю підозрою з майором.

Тим часом за столом точилася жвава безтурботна розмова. Легкі іскристі дотепи гасконця, схрещуючись з гострими, сповненими гумору зауваженнями Федора Крайніченка, висікали щирий сміх у присутніх. За довгі місяці і роки табірного життя люди зголодніли за сміхом і тепер, здавалося, хотіли надолужити втрачене.

Уже вдруге кельнер приніс пиво у високих череп'яних кухлях, а Франсуа Дервіль ще не починав першого, захопившись розповіддю якоїсь веселої паризької історії.

Дайн-Рябчук вийшов за двері і зупинився, прислухаючись до голосів, що долітали з кімнати. На його обличчі від сміху не лишилося й сліду, ніби хтось невидимий стер його. Безбарвні очі хижо блищали.

— Де тут у вас телефон? — запитав він у фрау Венцель, що саме поралася за стойкою, протираючи рушником келихи — Хочу подзвонити додому, щоб не турбувалися. Знаєте, давні друзі… Засидишся з ними.

Від хвилювання він перейшов на англійську мову. Проте хазяйка зрозуміла.

— Прошу, телефон у моїй кімнаті, — вона показала рушником на двері. — Я проведу вас.

— Не турбуйтесь, не треба, я знайду сам, — сказав Дайн, кидаючи на стойку долар.

Фрау Ірма провела його здивованим поглядом. Бона знала, що американці люди багаті, однак такої щедрості не чекала. Дайн штовхнув двері: невеличкий передпокій, далі світла вітальня з вікнами на вулицю, стіл, буфет, тумбочка, телефон. Підбіг, набрав потрібний номер. Із Шульце він зв'язався ще в Зальцкаммергуті. Попередив, що виїздить з новими знайомими на Мюнхен. Тепер треба тільки сповістити адресу, і все буде гаразд.

Із трубки почувся голос Шульце. В цю мить за спиною в Дайна рипнули двері. Він озирнувся. Фрау Ірма щось діставала із шафи.

— Дорога моя, — промимрив у трубку Дайн, — я зустрів давніх дружків із Зальцкаммергута. Я казав тобі про них. А тут ще двоє прив'язли. Я їх, правда, не знаю, вони тільки-но з Дахау. Я їх усіх пригощаю. Доведеться трохи затриматись, ще півгодини, не більше. Ти не сумуй, ягідко, я дуже шкодую, але…

— Адресу назови, йолопе! — гримів у трубці роздратований голос Шульце.

— Гаштет фрау Венцель. Швайбрюкенштрасе…

— Дев'ятнадцять, — підказала з передпокою фрау Ірма.

— Швайбрюкенштрасе, дев'ятнадцять. Сподіваюсь, ти не затримаєшся? Компанія весела.

— За двадцять хвилин чекай.

— Добре, цілую тебе, моя кохана.

Шульце поклав трубку. Дайн витер спітнілого лоба. А фрау Ірма мліла від тих лагідних слів, думаючи, які все ж таки ці американці уважні до жінок. Вони вміють кохати по-справжньому, не те, що її Венцель: ні тобі ніжності, ні пристойних манер.

Віллі Тегарт ішов по Швайбрюкенштрасе, опустивши голову, щоб не показувати людям заплакані очі. Клята Ірма не випустила його з гаштету, коли все те відбувалося на площі перед ратушею. А коли він усе-таки