Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

ситуацію, що так несподівано виникла. Те, що Дітц і Кьоніг розстріляли варту, було логічним для гестапо ходом. Воно не раз робило так, коли хотіло замести сліди. Цілком логічно і те, що Дітц, боячись, щоб Кьоніг не видав таємницю, вирішив убити його. Мертві найкраще зберігають таємниці. Але от хто вбив барона, було зовсім незрозуміло. Можливо, хтось із високих кіл гестапо вирішив для певності проконтролювати операцію і послав сюди своїх людей? Проте це було мало вірогідно. Адже Дітц теж немалий прищ. Ні, тут щось не так. Явно не схоже на гестапівський почерк. Усі ці припущення плуталися в голові Крайніченка, ніяк не лягали в логічні русла. Вони зайшли в туристяк.

— Знаєш, друже, мені здається, що нам сьогодні не дадуть спати.

Андрій звів на нього очі.

— Коли вони порішили барона, то такі свідки, як ми, їм зовсім не потрібні.

— Та які ми свідки? Що ми знаємо?

— Ось про це я й хочу поговорити з тобою. Розумієш, до ранку ще далеко — все може трапитися. Ми повинні все зробити, щоб таємниця озера дійшла до нашої контррозвідки. Не я, так ти — розумієш? Той слідчий сказав мені. Ця операція у них називалася «Бернгард». У тих ящиках заховано картотеку закордонної агентури німецької розвідки і най секретніші досьє гестапо. Лють розтулила йому рота. Він мстився баронові, що той прирік його на смерть.

Операція «Бернгард» мала й інший бік, про який не сказав слідчий в особливо секретних справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг.

Коли б Хорст Торнау знав про нього, він не стріляв би в барона. Він розіп'яв би його і дер з нього шкіру, як деруть лико. Адже Хорст, як ніхто інший, потерпав і потерпає під тієї гестапівської авантюри з фальшивими грішми, засекреченої грифом «Бернгард».

Арешт, тюрма, клініка для божевільних, втеча, Монако, Берлін, Зальцкаммергут — доля не шкодувала для нього крутих карколомних стежок.

Після загибелі Раймонди Хорст неначе переступив фатальний рубіж, за яким для нього не існувало нічого світлого. Щось надломилось у його душі, випускаючи з її тайників цинізм і жорстокість. Тепер він ненавидів усе на світі: і цей нескінченний чорний ліс, і Стефана, що плентався за ним по п'ятах, і чекову книжку, яка ще так недавно освілювала йому шлях до щастя з Раймондою. Тепер усе це втратило сенс.

— Хорсті, ти певен, що грузовики порожні? — пошепки запитав Дайн.

— Певен, — кинув через плече Хорст, так ніби за ним плентався набридливий пес, від якого не відчепишся, поки не мнеш кістку.

— Ти добре їх оглянув?

— Добре.

— Куди ж поділись ящики?

Хорст не відповів. І знову вони мовчки йшли лісом, і знову колюче гілля чагарників хапало їх за ноги, шматувало одяг.

— Хорсті.

— Чого тобі?

— А якщо ті ящики заховано в підвалі будинку?

— Ну і чорт з ними.

— Треба було б оглянути…

— Ні, Стефане, ти безнадійно дурний. Ти гадаєш, що барон заховав ящики в підвал, вивів охорону і тут же розстріляв її. Коли б не так. Фон Дітц був хитрий, як гієна.

— Ех, шляк би його трафив, не треба було тобі стріляти, Хорсті.

— У мене з бароном свої рахунки.

— Це так, але хто нам тепер покаже, де заховано архів?

— А навіщо він тобі здався, той архів? Плюнь ти на нього, Стефане.

— Легко сказати, плюнь. Ти не знаєш шефа. Та й гроші немалі. Уявляєш, скільки одвалить нам шеф, коли ми привеземо йому нехай нову адресу архіву. Це пахне великими грішми, Хорсті.

— Не спокушай мене, Стефане, гроші. мені не потрібні…

— Чорт забирай! Йому не потрібні гроші. Ви бачили, який Ротшільд! Слухай, Хорсті, кинь думати про ту дівку. В Штатах таких, хоч греблю гати. Кожен вечір можеш мати десять, аби гроші. А ти вклепався в неї, як дурень.

— Замовкни!

— Добре! Говоритиму про неї, як про англійську королеву.

Вони вийшли на дорогу. За Топліцзее підіймалася заграва світанку. Величезна ялиця прикрила «сітроен» темним крилом гілля. Дайн сів за руль. «Сітроен» позіхнув сизим димом і викотився на дорогу.

— Хорсті, ти знаєш, у мене ідея, — Дайн-Рябчук прочинив перед ним дверцята.

— Яка? — запитав Хорст, обтрушуючи цивільний костюм.

— Ми їдемо туди на машині.

— Куди це туди?

— На туристяк. Приїжджаємо спокійно, наче ми хазяїни. Я — батько, ти — син, вирішили оглянути нашу власність перед відкриттям літнього сезону. Ну як?

— Усе життя мріяв мати такого батька.

— Не глузуй, я діло кажу. Автомати в багажник — ми мирні німці, це наша власність, і ми маємо право оглянути будинок. Не хочеш бути моїм сином? Гаразд, я продаю — ти купуєш туристяк і землі над озером. Погляньте, пане Торнау! Це ж земний рай, які гори, яка чарівна краса. Згоден?

— Роби як знаєш.

Хорст сів у машину, ввімкнув приймач, настроїв його на хвилю берлінської станції. З репродуктора долетів шум, тріск, якесь завивання, потім почувся голос диктора:

— Всім військам німецької армії, на суші, на морі і в повітрі!

Дайн-Рябчук нахилився до приймача, прислухався.

— Вчора, 8 травня 1945 року, о 23 годині 1 хвилина за центральним європейським часом, ставка верховного командування німецьких збройних сил віддала наказ всім без винятку військам німецької армії припинити воєнні дії і скласти зброю!

— Капітуляція, — радісно прошепотів Дайн-Рябчук.

— Кінець! — сказав Хорст і вимкнув приймач. В його інтонації не