Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
На другий день, як прийшли американці, Віллі побував у Дахау. В таборі йому сказали, що його батько, Вольфганг Тегарт, до останніх днів значився в картотеці живих. Проте де вій тепер, ніхто не знав. Сьогодні Віллі, може, узнав би щось про нього, розпитав би в людей, так не пустила хазяйка. Віллі лаяв, проклинав, посилав на її голову всі нещастя і болячки, однак те не полегшувало серця. Досада і біль душили за горло, сплітаючись у гіркий пекучий клубок. Скільки років він чекав на батька, скільки разів тримав у руках ту стару пожовклу фотографію, де вони зняті удвох з матір'ю. Віллі міг годинами дивитись на них, розказувати їм про свої болі й радощі. Він не пам'ятав батьків живими. Знав тільки з фото, що чудом уціліло в домі після численних обшуків гестапо. Мати померла, коли хлопець був ще зовсім малим. А батько?.. Не раз Віллі прощався з ним навіки, не раз надія знову воскрешала його.
Хлопець витер рукавом очі і поглянув на вивіску «У красуні Ірми». Ні, вона не побачить його сліз. Нехай лається, б'є, виганяє, — жодна сльозина не впаде з його очей. Віллі шморгнув припухлим, засіяним веснянками носом, ще раз ретельно витер очі і штовхнув ногою двері гаштету.
— Бачите, прийшов, — сплеснула руками фрау Ірма, звертаючись до якогось пана в окулярах із золотою оправою. — У нас такі гості, а він швендяє цілий день по вулицях. Нероба! Марш на кухню!
Віллі зціпив зуби і вийшов.
— Отак завжди маю через своє жалісливе серце, — промовила Ірма, складаючи губи кокетливим бантиком. — Візьмеш з вулиці, ні батька, ні матері, вчиш його, вчиш, і от маєш дяку.
— Так, так, — співчутливо закивав головою Дайн. — А скажіть, фрау Ірмо, чи багато зиску маєте від свого бізнесу? Я колись теж мав кав'ярню і трохи розуміюсь на тому.
— То пані вдова? — Дайн навмисне зачепив найболючішу струну.
— Солом'яна, — кокетливо хихикнула Ірма і повела на нього масними очима.
— Я маю намір купити в Мюнхені готель з ресторацією. Може, фрау ласкаво погодиться бути моїм радником у цій справі?
Очі Ірми враз заіскрилися. Вона облишила рушник і келихи, сперлась могутнім бюстом на мармурову плиту стойки. Дайн-Рябчук підкреслено довго затримав погляд на широкому декольте її вельветової блузи. Кров ударила в обличчя Ірми, щоки спалахнули одцвітаючими пелюстками маку, а очі знову стали вологими, їх виповнила на диво свіжа просинь.
— Я вся до ваших послуг, містер, — гаряче зашепотіла Ірма, — приходьте сьогодні надвечір. Я все вам викладу, як перед богом.
— Щиро дякую. Та маю вибачитись, саме сьогодні у мене ділова вечеря… Але десь найближчим часом. Я подзвоню вам, і ми обов'язково зустрінемось.
В його голосі прозвучали такі лоскотливі нотки, що фрау Ірма ледве не зомліла від щастя. Вона хотіла ще щось сказати, але в цей час із кухні з тацями в руках вийшли Гюнтер і Віллі. Гаряча печеня парувала на тарілках, наповнюючи гаштет смачними пахощами.
— Ой, я забалакалась з вами, — Ірма замахала руками, заметушилася, вийняла скатертину, вихопила з рук Віллі тацю із стравами. — Протри швиденько ножі, виделки.
Хазяйка зиркнула на пляшки, але руки її були зайняті. Дайн перехопив погляд Ірми і вправним рухом колишнього офіціанта підхопив тацю.
— Не турбуйтесь, я віднесу, — він прочинив двері. В обличчя йому вдарив сміх.
— Герольди, сурміть у фанфари! Шановні гості, розперезуйтесь, — вигукнув Франсуа Дервіль.
На дубовий стіл лягла чиста скатертина. Від неї війнуло давно забутим домашнім затишком. Гості притихли. Може, для когось іншого така звичайна річ, як покритий скатертиною стіл, лишилася б непоміченою. Проте для людей, що багато років сиділи за нетесаними столами табірних бараків, вола була знаменною, ніби саме від цієї хвилини починалося інше життя, в якому будуть і родинне щастя, і затишок, і багато-багато такого, про що за довгі роки табірного життя колишні в'язні забули і думати. Проста річ — скатертина — в думках Тегарта чомусь стояла на межі війни і миру. Вольфа мучила роздвоєність: душа його рвалася додому, але він не міг залишити друзів, з якими бачився, може, востаннє. У глибині серця наростало бажання швидше попрощатися з ними. Тегарт почував себе ніяково перед ними, адже стільки прожито і пережито разом…
Несподівано думки його обірвались. Тегарт відчув на собі чийсь стривожений погляд. Оглянувся на двері і занімів. Там стояв напружений, мов струна, хлопчик-офіціант. Широко розплющені очі палали боязкою радістю. Вкриті смагою уста ворушилися, ніби хлопчикові несила була вимовити якесь дуже важливе слово. В руках маленького офіціанта поволі хилилася таця. Чарки, келихи, виделки, ножі зсунулись на край і враз брязнули на підлогу; Та хлопець навіть не здригнувся. Фрау Ірма підскочила до малого.
— Не руш його! — вигукнув Вольф, схопившись з-за стола. Щось невимовно дороге і рідне було в обличчі цього рудого вихрястого хлопчини.
— Що з тобою, Тегарт? — ухопив його за руку Франсуа Дервіль.
— Тегарт, — беззвучно повторили губи малого. — Батьку! — розірвав тишу крик.
Вони кинулись один одному в гарячі обійми.
— Батьку, рідний, дорогий мій, я так шукав тебе, — шепотів Віллі. Він обвив рученятами шию, притулився до батькових грудей, цілував смугасту, пропахлу потом робу і ридав гірко, болісно, виливаючи у тих сльозах невиплакане за роки горе. Худеньке, виснажене тіло хлопчика трепетно билося в обіймах.
Старий Вольф не міг сказати й слова. Тільки загрубілими рівчаками зморщок котилися скупі сльози. Попливли перед очима стіни, люди. «Дитино моя, сину мій рідний».
Грюкнули, розчиняючись, двері.
— Ахтунг! — ревнув з порога
