Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Із двох причин. По-перше, хочу позбавити Елізу від мук. Я знаю, що таке електрошок. Такого болю й ворогові не побажаєш. По-друге, я майже впевнений, що процедура не дасть результатів.

— Про це можна буде говорити тільки після того, як ми її випробуємо.

— Можливо. Але мої відчуття підказують, що все

буде марне. Занадто голосно було б заявляти, але Елі-

за підготувала мене до своєї втрати пам’яті. Вона зна-

ла про це. Вона залишила вказівки, як діяти в такому

разі.

— Як це?

— Занадто довго пояснювати. Еліза володіла даром, якого нам із вами не зрозуміти й не пояснити з погляду природних наук. Вона могла бачити те, що перебуває в минулому або в майбутньому, і вона знала, що цей день настане. Вона написала про це в листі. Моїм обов’язком є виконати її бажання й відвезти на батьківщину в Гаїті. Таким є, якщо можна так сказати, її заповіт. Тому я почуваюся зобов’язаним його виконати. Як би важко мені не було. Дякую вам, пане професор. Велика честь для нас, що ви подбали про Елізу особисто. Я цього не забуду. А тепер нам час іти. Діти, впакуйте, будь ласка, речі Елізи, і в дорогу.

Два тижні потому…

П ропелери «Пачакутека» працювали на холостому ходу, потоки повітря тріпали траву внизу. Тихе гудіння моторів і м’яка вібрація корпусу свідчили про швидке відправлення в дорогу.

Біля стартового майданчика зібралися люди, яким хотілось подивитися зліт дирижабля і які заради цього відклали всі свої справи. Голови родин, діти, бабусі,— всі хотіли бути присутніми при цій сенсаційній події. Оскарові хотілося, щоб їм із Елізою та батьком дали спокій, але з цілком зрозумілих причин це було неможливо. Дослідник і його літаючий корабель були такі популярні, що про майбутню подію написали всі денні газети. «Карл Фрідріх фон Гумбольдт на шляху до нових пригод?» — так звучав заголовок статті, що її Фріц Фердинанд поспіхом надряпав для «Берлінер Моргенпост». Гумбольдт вибачив репортера, адже той добровільно відмовився друкувати статтю про машину часу. Таким чином, ніхто крім Гумбольдта, Оскара, Шарлотти й Пфефферкорна не знав про драматичні події, що відбулися за останні кілька тижнів.

Великому скупченню публіки сприяла також і погода — кращої в останній вихідний червня годі було й побажати. Яскраве сонячне світло й пухнасті хмаринки, що розтяглися в небі, як череда ягничок, немов запрошували на пікнік або прогулянку. А якщо при цьому можна ще помилуватися й дирижаблем, то чому б і ні? Зібралося понад двісті глядачів, які бажали стати свідками небувалої вистави. Жандарми й робітники докладали всіх зусиль, щоб утримати юрбу на відстані.

— Іще один ящик, Оскаре, і ми готові.

Гумбольдт стояв нагорі й крутив дерев’яну ручку лебідки, що повинна була підняти вантаж на канаті із залізним гачком. Оскар підхопив канат, закріпив його на петлі на ящику й подав знак. Дослідник підняв вантаж на борт і поніс у трюм. Його не було досить довго, нарешті він з’явився й спустився до них. Оскар притримував мотузяні сходи й чекав, поки батько ступить на землю. Нагорі біля поручнів стояла Еліза й дивилася вниз. На ній була жовта сукня з червоною вишивкою та зелена хустка, що її вона обернула навколо голови, як чалму. Вона побачила друзів і кивнула.

— Муєнкитену. Ореуа!

Вілма сиділа поруч із нею й насолоджувалася тим, що відбувається.

Гумбольдт відкашлявся. Дивний це був момент.

— Отже… Час прощання настав. Можна ще раз обнятися. Гадаю, ви впораєтеся без мене й не спалите дім. Власне, я в цьому не сумніваюся,— він вимушено розсміявся, але спроба розвеселити присутніх явно не вдалася. Ніхто не радів. Оскар бачив, що Шарлотта ледве боролася зі сльозами й, схоже, програвала цю боротьбу. Він обняв дівчину за плечі.

— От дідько,— схлипнула та.— Я ж клялася, що не ревтиму.

— Усе гаразд, я почуваюся точно так само,— у нього самого на очі навернулися сльози.

— Ми впораємося, батьку. Не переймайся. Ми вже не вперше залишаємося самі.

Гумбольдт кивнув.

— Звісно, впораєтеся, я не сумніваюся. Я поклав гроші в банку, Берт і Віллі подбають про будинок і стайні, а Лєна виконуватиме роботу Елізи. Та її дечого навчила. Час від часу я буду телеграфувати, щоб дізнатися, як у вас справи. А в іншому ви вже досить дорослі, і мені більш нема чого вас навчати. Згадав, і не забудьте, що першого вересня починається семестр. Рівно за два місяці. На той час ви маєте записатися й завітати до декана. Директор Шпренглер завірив, що в усякому разі для вас будуть місця на факультеті природничих наук.

— Ми впораємося, дядьку, не хвилюйся.

Дослідник посміхнувся.

— Ти маєш рацію. Я весь час забуваю, якими самостійними ви стали. Усе здається, що ви прийшли в мій дім тільки вчора. А минуло вже два роки. Але які два роки! Можу стверджувати, що це були найцікавіші та найдовші два роки мого життя. Скільки пригод ми пережили, а? Але, як кажуть англійці, все гарне колись закінчується.

Тепер Оскар помітив, що й в очах батька блищали сльози.

— Коли ти повернешся? — запитала Шарлотта.

— Точно не знаю. Спочатку відвезу Елізу до родини й ближче познайомлюся з Карибськими островами.

Можливо, додам іще кілька тижнів на Північну Америку й зроблю візит нашим друзям Максу Пепперу й Гаррі Босуеллу. Що буде потім,— хто знає? Можливо, вирушу подорожувати по світу. Як раніше, у супроводі Вілми. Розумієте, щоб попрощатися з Елізою, серцю знадобиться тривалий час. Подорож піде мені на користь: розвідаю незнайомі країни, познайомлюся з ритуалами, пірну в пригоди.

— Будь обережним і повертайся цілим і неушкодженим,— попросила Шарлотта.

— Я завжди так і роблю,— Гумбольдт змусив себе посміхнутися й обняв племінницю.