Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Ми називаємо їх білками,— розгублено відповів учений.

— Ну добре, білки. А все інше? Чому ти розпитуєш мене про спогади? Адже набагато важливіше питання, що я роблю тут, серед білих людей.

— Те, що ти щойно описала, трапилося дев’ять років тому,— схвильовано сказав Гумбольдт.— Твоєму останньому спогаду дев’ять років. Тоді ти була трохи старшою від Шарлотти.

Еліза здивовано підняла брови.

— Це було в 1886 році,— продовжив Гумбольдт.— Тоді я вирушив в експедицію на Гаїті. Моєю метою було вивчити прийоми мамбо й бокорів, білих і чорних магів, і задокументувати їх для майбутніх поколінь.

— Я мамбо,— зауважила Еліза.

— Знаю. Я вже давно працюю над довідником, що назвав «Гумбольдтианською енциклопедією», до якого вношу все, чого немає у звичайних підручниках і словниках. При цьому особливий наголос роблю на тому, що є специфічним або занадто загадковим, щоб привернути увагу «нормальних» учених. У зв’язку з цим магія вуду представляла для мене великий інтерес. Але я не був готовий до того, що в моє життя раптово ввійдеш ти й будеш супро воджувати мене у всіх подальших поїздках. Ти стала моєю супутницею життя.

— Ні.

— Це правда,— підтвердила Шарлотта.— Ще до того, як ми потрапили в дім до дядька, там уже була ти.

— Я… маю йти… з ним?..— похитала головою Еліза.— Виходить, ми одружені?

Гумбольдт відкашлявся.

— Шлюбу ми не брали, але…— він замовк. Слова застрягли в горлі.

Шарлотті стало його шкода, і вона спробувала перевести бесіду в інше русло.

— Ти більше нічого не пам’ятаєш? — запитала дівчина.— Наші подорожі по небу, у місті поглиначів дощу, під водою, спуск у країну чортів — зовсім нічого?

Еліза тільки головою похитала.

— Догони, гігантські комахи, підводне місто, Александр Ліванос?..— у голосі Шарлотти задзвеніло розчарування.

Еліза відхитнулася. Погляд її став підозрілим. «Ні, підозра — неправильне слово»,— подумав Оскар. Жінка злякалася, жахнулася.

— Подорожі по небу? — перепитала вона.— Підводні міста, чорти? Хто такий Александр Ліванос? Я вам не вірю. Що ви за люди? Я хочу знати, де я і що тут роблю. Чому я в цій кімнаті? Що це за місце? Що ця розмовляюча пташка робить у моїй постелі? Де моя родина? Хочу до своєї родини! — вона майже кричала.

Гумбольдт підвівся і спробував її заспокоїти, але нічого не вийшло. Жінка скулилася й притиснула до грудей подушку. Чим більше її заспокоювали, тим більше вона хвилювалася. Дослідник зрозумів, що справи кепські, й гукнув:

— Мерщій, Оскаре! Поклич сестру. Нехай принесе заспокійливе. Квапся!

Оскар вибіг у коридор і кинувся до першої ж медсестри. За хвилину до палати зайшов професор Вайсшаупт із двома медбратами.

Елізу ледве заспокоїли. Вона кричала й борсалася, так що поодинці впоратися з нею було неможливо. Щоб утримати її, знадобилася сила двох чоловіків.

— Будь ласка, відійдіть,— звелів головний лікар, поки сестра набирала рідину в шприц.— Ми вколемо їй заспокійливе. Будь ласка, дайте руку, все гаразд.

Оскар відвернувся. Він не терпів вигляду голок. Крім того, у нього серце розривалося, коли він дивився на Елізу.

— Готово,— сказав доктор.— Зараз вона заспокоїться й трохи поспить. Що трапилося?

Гумбольдт сумно похитав головою.

— Із її спогадів випало дев’ять років життя. Я намагався освіжити її пам’ять, але, схоже, дуже невдало. Вона злякалася.

— Цілком звичайна справа,— відповів Вайсшаупт.— Напевно, ви занадто на неї тиснули.

— Тільки із благих намірів,— засмучено погодився Гумбольдт.— Згодний, у мене немає досвіду поводження з тими, у кого амнезія.

— Це особливий випадок,— заспокоїв його лікар.— Зазвичай проміжок, що зникає з пам’яті, від тижня до місяця. Ніколи ще не чув, щоб забулися дев’ять років.

— Чи не можете ви якось повернути спогади назад? Можливо, допоможуть тривалі бесіди, зустрічі з іншими людьми, звукові або візуальні ефекти, запахи?

Професор похитав головою:

— Успіху не обіцяю. Спогади зникли через шок, і тільки шок здатний повернути їх назад.

— Гадаєте, її потрібно налякати?

— Гм… Ні.— Доктор завагався.— Хочу запропонувати трохи радикальніший метод.

— Кажіть.

Вайсшаупт склав кінчики пальців.

— Хоча дослідження мозку й перебувають на ранній стадії, за останні десять років ми домоглися значних успіхів. Кілька незвичайних методів допомогли нам краще зрозуміти складний апарат, що його ми називаємо пам’яттю. Став очевидним такий зв’язок: мозок реагує на електрику,— він багатозначно подивився на дослідника.— Інформація обробляється за допомогою електрохімічних реакцій і передається далі. При втраті пам’яті ці ланцюжки обриваються.

Інформація існує, але її не можна витягти. Може допомогти тільки сильне «пробивання».

— Пробивання?

— Електрошокова терапія, любий колего. Електрошокова терапія. Ми домагалися гарних результатів, щоправда, не завжди й не на сто відсотків. Деяким зовсім не вдалося відновити пам’ять, деяким лише частково. Але все ж таки це шанс. Якщо ви зважитеся використати цей метод у випадку з пані Молін, маю попередити, що процедура не з приємних. Може призвести до сильних судом, і більше того…

— Ні,— рішуче покачав головою Гумбольдт.— Я цього не хочу.— Він так стиснув набалдашник ціпка, немов хотів стати з ним одним цілим.— У жодному разі не стану піддавати Елізу подібному.

— Упевнені? Як я вже казав, ми домоглися певного прогресу…

— Ні, ніколи.

— Можна поцікавитися, чому?

Гумбольдт задумливо вп’явся в підлогу. Всі погляди були спрямовані на нього. За деякий час він підвів голову й відповів: