Тарзан, годованець великих мавп - Едгар Райс Берроуз

Вона несподівано поглянула на обличчя, яке схилилося над нею, і злякано здригнулася: це був він!

— Мій лісовий друг! — прошепотіла вона. — Ні, це в мене марення!

Вона, певне, сказала це вголос, тому що погляд, який час від часу падав на неї, запромінився усмішкою.

— Так, ваш друг, Джейн Портер! Ваш дикий первісний друг з’явився з джунглів до своєї подруги, до жінки, яка втекла від нього! — додав він майже люто.

— Я не тікала! — прошепотіла вона. — Я погодилася поїхати лише після того, як ми цілий тиждень прочекали вашого повернення!

Вони вже вибралися зі смуги вогню, і Тарзан повернув до галявини.

Вони пішли поруч до будинку. Вітер змінив напрям, і пожежа вертала своїми слідами; ще година — і полум’я саме себе зжере.

— Чому ви не повернулись? — спитала вона.

— Я доглядав д’Арно. Його було тяжко поранено!

— Ой! Я так і знала! — вигукнула вона. — Вони казали, що ви пішли до чорношкірих, що це ваш народ!

— Ви їм не повірили, Джейн?

— Ні! Як мені називати вас? — спитала вона. — Як ваше ім’я?

— Я був Тарзаном, коли ви вперше зі мною зустрілися, — відповів він.

— Тарзан! — вигукнула вона. — Отже, від’їжджаючи, я відповіла на вашу записку?

— Так, а на чию, ви думали?

— Я не знала. Але вона не могла бути вашою, тому що Тарзан написав англійською, а ви не розуміли ані слова жодною мовою!

Він знову засміявся.

— Це довга історія. Я справді написав те, чого не міг вимвити, а потім д’Арно ще більше ускладнив стан справ, коли навчив мене французької замість англійської. Швидше, — додав він, — сідайте в мою машину, ми повинні наздогнати вашого батька! Вони недалеко попереду нас!

Коли вони рушили, він сказав:

— Ви писали в записці до Тарзана, що любите іншого; ви мали на увазі мене?

— Так, — відповіла вона просто.

— Але в Балтіморі — о, як я вас шукав! — мені сказали, що, можливо, ви вже заміжня. Що чоловік на ймення Канлер приїхав сюди, щоби повінчатися з вами! Чи це правда?

— Так.

— Ви його любите?

— Ні.

— Чи любите ви мене?

Вона затулила обличчя руками.

— Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! — вигукнула вона.

— Ви відповіли. Тепер скажіть мені, чому ви виходите заміж за людину, яку не любите?

— Мій батько винен йому гроші.

Несподівано в Тарзановій пам’яті сплив прочитаний лист на ім’я Роберта Канлера і натяк на неприємності, якого він не міг збагнути тоді!

Він усміхнувся.

— Якби ваш батько не втратив скарбу, то ви не були б зобов’язані дотримуватися даного цій людині слова?

— Я могла б попросити його звільнити мене від обов’язку одружуватися з ним.

— А якщо б він відмовив?

— Я дала своє слово.

Він хвилину помвчав. Автомобіль шалено мчав нерівною дорогою, бо вогонь загрозливо виринув праворуч від них і нова зміна вітру могла перекинути його з подвійною люттю через цей єдиний шлях до порятунку.

Нарешті вони перескочили небезпечне місце, і Тарзан сповільнив швидкість.

— А якщо я його попрошу? — відважився він запитати.

— Він, певне, не пристане на прохання незнайомця. — сказала дівчина. — Особливо такого, який сам на мене важить.

— Теркоз погодився, — похмуро сказав Тарзан.

Джейн здригнулася і злякано позирнула на велетня, який сидів поруч, бо здогадалася, що він мав на увазі вбитого задля її захисту велетенського антропоїда.

— Тут не африканські джунглі. - заперечила вона. — Ви вже не дикий звір, ви джентльмен, а джентльмени не вбивають людей з першої-ліпшої нагоди!

— В душі я усе ще дикий звір. — сказав він тихим голо сом. наче сам про себе.

Вони помовчали.

— Джейн. — сказав він нарешті. — Якби ви були вільні. то вийшли б за мене заміж?

Вона не зразу відповіла, а він усе чекав.

Дівчина намагалася зібратися з думками.

Що вона знала про дивну істоту, яка сиділа поруч?

Що він сам про себе знав? Хто він? Хто його батьки?

Саме ім’я його було відлунням таємничого походження та дикого життя.

Він не мав імені. Чи буде вона щаслива зі знайдою джунглів? Чи матиме щось спільне з чоловіком, який прожив усе життя у верховіттях африканських лісів, який бавився й бився з лютими антропоїдами, який рвав сире м’ясо з туші щойно вбитої дичини, який втоплював міцні зуби у нього і шматував свою частку годі, як його одноплемінники гарчали й билися довкола, намагаючись вихопити кусень?

Чи вдасться їй увести його до свого суспільного кола? Чи може вона спуститися до його рівня? Чи буде хоч одне з них щасливе у такому жахливому шлюбі?

— Ви не відповідаєте. — сказав він. — Ви боїтеся образити мене?

— Я не знаю, що відповісти. — сумно заперечила Джейн. — Я не можу пояснити собі свої думки.

— Ви не любите мене? — спитав він рівним голосом.

— Не питайте! Ви будете щасливішим без мене! Ви не створені для обмежень та умовностей суспільства; цивілізація невдовзі почне гнітити вас, і через деякий час ви почнете сумувати за своїм попереднім життям, до якого я так само непридатна, як і ви до мого!

— Розумію, — спокійно відказав він. — Я не буду наполягати, бо волів би бачити вас щасливою, аніж піклуватися про власне життя. Тепер я розумію, що ви не змогли б бути щасливою… з мавпою!

У