Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Цивільні стояли до нього спиною, про щось стиха розмовляла між собою. Слів він не міг розібрати. Не роздумуючи, кинувся до них і, замахнувшись гранатою, щодуху крикнув:

— Хенде хох!

Пригинаючись, цивільні кинулися повз машину навтіки. Автоматна черга вдарила їх по ногах. Високий покотився по землі. Той, що був з моноклем, чкурнув між грузовики. Андрій помчав йому навперейми, оббіг машини, але гестапівець ніби крізь землю провалився. «Причаївся, гад. Все одно не втечеш». Андрій підбіг до паркана, присів, придивляючись на тлі багаття до кожної машини. Він бачив: Федір рвонувся до підстреленого, вибив у нього автомат, заломив за спину руки «Ну, цей уже не втече. А от де той, з моноклем?» І тут Андрій побачив цивільного в шкіряному пальті, що, мов заєць, дременув через дорогу в ліс. Автомат загарчав у руках хлопця, кулі висікли з брукованої дороги снопики іскор, але, мабуть, не досягли втікача.

— Андрію, — покликав його Крайніченко. Хлопець підбіг до багаття. Довготелесий лежав долілиць. Крайніченко добре притис його коліном до землі.

— Дай паска, зв'яжемо руки.

Андрій зірвав з автомата ремінь. Подав Крайніченку. Федір затяг руки гестапівцю тугим вузлом, підняв з землі автомат і скомандував полоненому встати. Той спробував, але не зміг: у нього були перебиті ноги. Вони взяли його попід руки і потягли в туристяк. Андрій штовхнув двері. В коридорі, прихилившись до одвірка, стояв Микола. Непевна рука стискала парабелум.

— Іди ляж, Колю, чого ти встав, — сказав Андрій.

— Тут і мертвий встане. Таке зчинилося… — над силу промовив хлопець.

— Тепер уже буде тихо, — заспокоїв його Андрій.

— Ти ляж, Колю, ляж, — підтримав Крайніченко.

— Ні, товаришу майор. Колись Яровий казав: ліг — то здався. Я краще постою, — Микола прихилився до стіни біля сходів, що вели на другий поверх. Відчував: кілька оцих напружених хвилин зовсім знесилили його.

Німця внесли в хол і посадили в крісло. Крайніченко підійшов до стола, засвітив недогарок свічки.

— Він не цивільний, товаришу майор, он з-під плаща мундир виглядає.

— Вийди надвір, Андрію, щоб той, другий, не перешкодив нашій розмові.

Андрій вийшов. Федір вивернув німцеві кишені. На стіл лягли новенький пістолет системи «беретта», хромований стилет в шкіряних піхвах, носовик і посвідчення на ім'я Густава Кьоніга, слідчого в особливо секретних справах мюнхенського гестапо.

— Що ж, гер гауптман, може, ви нам розкажете, що то за ящики ви скинули на дно Топліцзее, — звернувся до полоненого Крайніченко, розглядаючи його посвідчення. Від майора не сховалося, як сіпнулися брови в гестапівця. — Так, пане слідчий, ми знаємо, де вони затоплені…

Полонений насупився і мовчав.

— То як ми домовимося, говоритимете чи ні?

— Я нічого вам не скажу, — видавив із себе Густав Кьоніг.

Раптом щось грюкнуло в коридорі. Крайніченко прочинив двері. Микола лежав на підлозі непритомний. Біля нього валявся трофейний парабелум. Поки Федір повертав полтавчанина до свідомості, сталося несподіване. Крізь єдине вікно холу вдарила автоматна черга. Федір бачив, як стріпонувся в кріслі німець.

— Скажена собака! — прохрипів Кьоніг і звалився на підлогу.

Федір схопив парабелум. Два постріли пролунали один, за одним. Хтось скрикнув за вікном і, гупаючи чобітьми, побіг геть.

Андрій Перескочив паркан. У місячному світлі він бачив постать, що, петляючи між деревами, бігла до дороги. «Ну, тепер не втечеш, падлюко!» Хлопець щодуху помчав навздогін. Відстань між ними помітно скорочувалась. Раптом той, що тікав, зупинився і випустив в Андрія коротку автоматну чергу. Кулі просвистіли повз вуха хлопця, проте він не зупинився. Друга черга пролетіла над головою. Цивільний стріляв не прицілюючись, його автомат плюнув ще раз-другий і несподівано замовк. «А, гад, скінчилися патрони! Тепер я тебе живцем візьму». Їх розділяло кроків двадцять. Андрій уже набрав у легені повітря, щоб крикнути: «Хенде хох», як раптом від лісу пролунав одинокий постріл. Німець крутнувся на місці, неначе ловив у повітрі невидимого метелика, і впав на землю. Андрій кинувся за сосну.

Звів автомат. Проте в лісі було тихо. Жодна гілка не ворушилася. Жоден звук не долітав звідти. «Що за чортівня, адже не я стріляв. Стріляли з лісу», — подумав хлопець. Хвилин через п'ять від туристяка підбіг Крайніченко. Андрій потягнув його за стовбур сосни і розказав що сталося.

— А ти не помиляєшся? — запитав Федір.

— Та ні, товаришу майор, я ж не п'яний. Стріляли від лісу, своїми очима бачив. Он там, під тими кущами, блиснуло.

До болю в очах вдивлялися в кущі за дорогою. Тихо, мертво, ні звуку.

Перебігаючи від сосни до сосни, Андрій і Крайніченко підійшли до убитого. Цивільний лежав на краю кювету. На грудях, прив'язане золотим ланцюжком, поблискувало скельце монокля. Вони зняли з нього шкіряне пальто, вигребли з кишені документи і повернулися до туристяка. Коли їх кроки затихли, скельце, що досі мертво поблискувало, ворухнулося. Цивільний задавив у собі стогін і тихо скотився в кювет.

— Хтось здорово замітає сліди. Тепер із тих, що були на Топліцзее, вже нікого не лишилося, — промовив Крайніченко.

Ні він, ні Андрій не бачили, як кюветом відповзав недобитий гестапівець.

— Тільки ми з вами, — сказав Андрій.

— Добре, якщо той, хто стріляв у цього барона, не бачив нас на Топліцзее.

— А звідки ви знаєте, що він барон? — здивувався Андрій.

— Той слідчий перед смертю встиг дещо розказати.

— А що ж він розказав?

— Насамперед назвав свого вбивцю.

— Хто ж він? — допитувався Андрій.

— Барон фон Дітц. Та й документи це свідчать.

Крайніченко замислився, обдумуючи заплутану