Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

повітря було холодне, і наприкінці ночі, перед сходом сонця, дув різкий вітер. Тварини спокійно паслися в загороді біля південно-східного рогу будинку, і гнідий привітав Адамса. З першого ж погляду хлопець постеріг, що бракує чотирьох коней: трьох напівдиких мустангів індійців і Червоного Лиса та коня хазяїна. Виходить, Червоний Лис і Бен справді непомітно зникли. Дивно, що Гаррі не погнав усіх тварин у прерію. Він міг би легко зробити це, бо коні ніким не охоронялись. Якщо дакота відмовився від цього, то, певно, замишляє щось лихе. Може, Бен мав рацію, і Гаррі відразу ж поїхав до свого племені, щоб зняти там тривогу. Хазяїн, очевидно, вважав небезпеку дуже великою, інакше б не втік, пропустивши нагоду поживитись на продажі будинку військовим, про що говорив уночі.

Адамс побрів навколо старого почорнілого від негоди блокгауза, який вперше побачив увечері і в якому відтоді розігрались вирішальні для нього події. Несподівано один і мисливців сильно ляснув його по плечі.

— Над чим так замислився, бравий хлопче? Хоч, нам і га сором, ми поки що втратили усяку надію на золото, але знайдеться якась інша зачіпка. Кажуть, сьогодні прибуде сюди військо. Може, ми наймемося до них на службу раурайтерами[1] у гарнізон. Часи тепер небезпечні, і наші блакитні мундири шукають собі підкріплення. Їм потрібні моди, що знають Далекий Захід.

Адамс зневажливо скривив рота.

— Мій любий, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. Мені теж не до душі військова служба, блакитні мундири не що інше, як прокляті хвальки. Але тут не доводиться довго метикувати, бо і так зрозуміло, що лишилися ми ні з чим. Отож кинь лихом об землю і підморгни до сонця!

Адамс мимоволі глянув на залите сонячним сяйвом ранкове небо, що височіло над піщаним степом. Пагориста місцевість була зовсім не родюча, на ній росла лише жорстка низенька травичка. Широка й жовта текла Ніобрара.

Мисливці й шукачі золота зібрались на коротку нараду і обрали ватажками двох чоловіків, що їх Адамс знав так само мало, як і всіх інших. Їхнім першим заходом було поставити на навколишніх горбах варту. Запасу харчів лишилось ще доволі на торговій стоянці, і чоловіки з неабияким апетитом заходилися коло м'яса та горілки. Вони лежали на сонці і час від часу заводили балачки про те та про се.

Нікого вже не турбувало зникнення Бена і Червоного Лиса. Здавалося, всі навіть раділи, що серед них немає головних винуватців убивства. З будинку виволокли труп дакоти. Мисливці кинули його в річку.

Над полудень варта повідомила про наближення війська, на яке тут вже давно чекали. Та Адамс не звернув на те ніякої уваги, аж доки маленький загін не з'явився біля блокгауза. Загоном командував сивий майор на ім'я Сміт. Своїм Тридцяти драгунам і Десяти одягненим у шкіряний одяг раурайтерам він наказав спішитись, а ватажкам мисливців звелів коротко доповісти про ситуацію. Блокгауз оглянули і зайняли, коней поставили у загороді. Згодом мисливці й усі десять раурайтерів зійшлися, щоб викурити люльку.

Адамс також підсів до гурту. Тут можна було почути багато всіляких новин. Повстання дакотів, яких мали зігнати у резервації, поступово набували все більших розмірів, і кожний передбачав жорстоку, довготривалу боротьбу, поки не вдасться остаточно підкорити плем'я. Найнятись до війська — це значить і надалі заробляти на убогий, небезпечний, але усе-таки певний шматок хліба. І, крім того, це давало змогу лишатися поблизу «обітованої землі» — родовища золота в Чорних горах. Адамс глянув на майора, що в майбутньому мав стати його командиром. Сільський хлопець не звик коритися чужинцям, і навіть сама думка про це була йому неприємна. Але що ж він міг вдіяти? Він збирався найнятися убивати індійців, які за договором дали йому землю, і мав це робити за гроші для людей, що позбавили його цієї ж землі. Адамс намагався не думати більше про Гарку, бо соромно було, що він ступив на такий шлях: хлопець відчував себе худобиною, яку женуть дорогою, підганяючи киями.

Надвечір його таки завербували. Старий майор, сивий, ставний, поглянув своїми блакитними очима на Адамса. Офіцер викликав у хлопця якесь дивне почуття симпатії, змішаної з неприязню. 1 сам Сміт, здається, відчув до Адамса більше довіри, ніж до інших раурайтерів, і одразу ж дав йому важливе доручення. Адамс з індійським розвідником драгунів мав поїхати верхи до найближчого форту і доповісти, що військовий пост на Ніобрарі необхідно посилити і краще укріпити.

Вирушати у дорогу вирішили наступного ранку. Адамс узяв з собою трохи провіанту і, тільки-но почало сходити сонце, подався до загороди. Індійський розвідник уже чекав на нього. Це був височенний на зріст стрункий юнак з бронзовою шкірою і блискучим чорним волоссям, заплетеним у коси, за індійським звичаєм. Одягнений він був у нові штани з коричневого оксамиту та індійські розшиті мокасини; поверх сірої сорочки красувався строкатий в'язаний жилет. На його обличчі лежав вираз похмурої байдужості. Не відповівши на коротке привітання Адамса, итак скочив на рябого індійського коня і поїхав попереду, як і належало провідникові, Адамс рушив слідом за ним на своєму, хоч і прудкішому, але менш витривалому коні.

Тобіас, так звали індійського розвідника, весь день мовчав і не сповільнював швидкого темпу. Знову перейшли брід, через який напередодні перебрався Адамс, і година за годиною їхали пустельними преріями на північний 1 хід.

Навіть Адамс, що і сам не любив багато говорити, відчув себе просто-таки ображеним незвичайною небалакучістю індійця, зате, з іншого боку, йому було дуже приємно, що його бронзовошкірий провідник з біблійним ім'ям у винятковій мірі володів усіма якостями, необхідними у дикій місцевості. Хоча сам Адамс зовсім непогано їздив верхи і стріляв, але все ж таки він краще умів орати й сіяти. І тому не міг не дивуватися з гостроти зору і слуху, розвинутих у Тобіаса. Незважаючи на свою неприступність, Тобіас був найбільш підходящим супутником, якого тільки міг собі уявити Адамс. Коли протягом дня індієць побачив, що молодий син фермера не робить ніяких спроб заприятелювати з ним,