Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
— Тікаючи, я у вранішніх сутінках запримітив одного, іцо промчав галопом повз мене, — пригадав Томас. — Мені впав у вічі жмут пофарбованої в червоне щетини.
— А! Тоді все зрозуміло! — вигукнув Сміт, і лейтенант відразу погодився з ним. — Це — союз Червоних Оленів! військовий союз клятого Ведмежого братства, що завдає нам стільки клопоту. Це знову Гаррі, або Токай-іхто, як вони, здається, його тепер називають…
Адамс ствердно кивнув. Майор підвівся:
— Отже, ми негайно вирушаємо… всі бійці… Лейтенанте Роуч, ви маєте щось сказати?
— Лише одне, майоре! Ми вчора ввечері послали в розвідку Тобіаса. За кілька годин він повернувся і повідомив, що не виявив нічого підозрілого навколо. Це повідомлення тепер здається мені дуже сумнівним. Великий загін індійців, про який ідеться, напевно, скакав із заходу або південного заходу недалеко від нашої стоянки назустріч транспорту з боєприпасами, і наш розвідник не міг його не помітити. Це зрада!
Сміт наказав Адамсові:
— Приведи сюди Тобіаса!
Коли той привів довгов'язого розвідника в кімнату коменданта, здавалося, він був єдиною людиною, що не виявляла анінайменших ознак хвилювання. На його обличчі, як завжди, не відбивалося нічого, крім байдужості, і воно мало якийсь безглуздий вигляд.
— Тобіасе! — почав Сміт. — Чому ти не попередив нас своєчасно? Дорогою на наш транспорт з боєприпасами вчинили напад і знищили його. Під час нічної розвідки верхи на коні ти не міг не помітити загону індійців, який, певно, був чималим, щоб зважитись на такий напад!
Розвідник нічого не відповів.
— Тобіасе!
Розвідник мовчав.
— Червоношкірий собако! — закричав лейтенант. — Ти насмілюєшся на таке зухвальство? Може, тобі треба особливе запрошення, щоб ти розтулив свою погану пащеку, га?
Тобіас не промовив ані слова.
— Накажіть його добре відшмагати, а тоді повісити! — підбурював лейтенант майора.
Сміт зробив останню спробу:
— Тобіасе, відповідай командирові!
Розвідник мовчав.
— Виведи його, Адамсе, — наказав майор. — Прив'яжи до стовпа і всип йому двадцять п'ять палиць. Потім нехай добре обміркує, чи зобов'язаний він відповідати своєму командирові.
Тобіас пішов сам, не чекаючи, чи йтиме Адамс слідом. Юнак побіг за ним і знайшов розвідника за будинком коменданта біля вкопаного в землю стовпа. До стовпа в половину людського зросту було прикріплене залізне кільце з ланцюгом. Тобіас уже тримав руки напоготові, і Адамс прив'язав його. Білявий хлопець не сказав розвідникові ані слова, бо знав, що від того не почує жодного звуку.
Поволі побрів Адамс назад до кімнати коменданта. Нехай хтось інший карає Тобіаса, а він нізащо не битиме його. Якщо червоношкірий — зрадник, тоді його слід негайно ж повісити, а якщо не винний, тоді він не заслуговує на кару.
Адамсові не довелося знову показуватись на очі Смітові, бо саме у цей час з дверей вийшли Томас і Тео.
— Швидше, — гукнули вони до Адамса, — скликай усіх по тривозі! Загін зараз же вирушає ловити грабіжників.
— Не все воно так легко робиться, як вам здається, — спокійно зауважив Адамс. — У форті, зрештою, теж повинен хтось залишитись. Майор знає про це так само добре, як і я.
— Але ти повинен…
— Так, так, я зараз же здійму тривогу. А все інше якось уже буде. — Адамс заходився свистіти і гукати.
Раурайтери і солдати привели своїх коней і з'юрмилися на подвір'ї, очікуючи дальших наказів майора. З'явився Сміт.
— Адамсе! — покликав він. Білявий раурайтер підійшов.
— Адамсе, ти залишишся тут! Тобі я довіряю форт. Але більше дванадцяти вершників, рахуючи і твоїх обох приятелів, я не можу тобі залишити. Дивись, щоб тут усе було як слід. Мені потрібні всі бійці, щоб відрізати шлях грабіжникам і покарати їх за такий зухвалий напад. Лёйтенант Роуч теж поїде зі мною. Свою доньку Кет я довіряю тобі разом з фортом. Вона ще надто молода і не має жодного уявлення про життя на Заході. Пильнуй же мені добре за дитиною!
— Все буде у порядку, пане майор!
— Гаразд. — Сміт сів на свою руду кобилу, і це було знаком для всіх сідати на коней. Вартовий широко розчинив обидві половини великих воріт. Але у цю мить з вишки пролунав застережливий свист. Адамс глянув угору.
— Гей, Джіме! Що там таке!
— До форту скаче червоношкірий вершник! — почулося з вишки.
— Вершник сюди — отак ні з того ні з сього?
— З доброго дива, як у мирні часи! — вигукнув Джім у відповідь.
— Ти певен, що він один?
— Цілком Певен!
— Чи дозволите мені, — звернувся Адамс до коменданта, — вирушити назустріч червоношкірому, поки він ще не дуже близько під'їхав до форту, і вивідати, чого йому треба?
— Гаразд, їдь. Але головне, щоб це нас не затримало і щоб хлопець не помітив, скільки нас тут і що ми збираємось вирушати. Пильнуй же добре, щоб у разі чого ти міг його прикінчити, Адже усі дакоти страшенно підступні.
Адамс вирушив на своєму гнідому. Він переїхав брід і пустився риссю в долину, знайому ось уже два роки, ще з часу його першої подорожі. Невдовзі Адамс побачив індійця, що наближався до нього легким галопом. Червоношкірий притримав коня і поїхав повільніше. Адамс зупинився і чекав. Дуже уважно, з напруженням, він розглядав незнайомця. Під індійцем був буланий кінь з темною гривою і темним хвостом: одна з тих тварин, що в дикому стані живуть у
